Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

вже знали, що саме зараз нас огорне найдужчий страх, який змушує людину забувати про найочевидніше. Тому ми щоразу розкладали залізні ланцюги у вітальні довкола канапи (яка правила в нас за труну Маріси Фіттес), міцно з’єднували їхні кінці, сипали на підлогу сіль і залізо, розставляли лавандові свічки — на рівній відстані одна від одної. Ці тренування стали нам у пригоді — за кілька секунд постамент із труною й тим, що могло в ній ховатись, було оточено й відрізано від зовнішнього світу.

Закінчивши роботу, ми вишикувались круг ланцюгів.

— Чудово, — мовив Локвуд. — Що скажеш про труну, Джордже?

— Як я й сподівався, її було виконано на особливе замовлення фірмою «Едґар і Сомс». Її обшито свинцем, покрито сріблом і замкнено на два замки. Замки, напевно, з противагою, бо відімкнене віко залишається піднятим, — Джордж намагався говорити спокійно, однак я бачила, як його щокою струменіє піт. Ця усипальниця, цей постамент, ця труна неабияк тривожили нас. Голлі зблідла, Кіпс мало не прокусив собі до крові нижню губу. Навіть череп у моєму рюкзаку принишк, і зеленкувате сяйво в склянці майже згасло.

Локвуд глибоко зітхнув, озирнувши нас усіх:

— Що ж, тепер моя черга... Старенька Маріса розпочала все це першою — боротьбу з Проблемою, заснування агенцій. За цей доробок ми вдячні їй навіки. Проте нам також відомо, що по собі вона залишила таємницю, частина розгадки якої, можливо, схована в цій труні...

— Не марнуй часу, — перервала я його.

— Як скажеш, — усміхнувся він мені у відповідь.

Джордж із Кіпсом тримали напоготові свічки. Ми з Голлі витягли каністри з магнієм.

Локвуд переступив через залізні ланцюги й наблизився до постамента.

Труна заввишки сягала його грудей. Обережним спритним рухом Локвуд ухопився за сріблясту парчу й скинув її до підніжжя постамента. Віко труни яскраво виблискувало в світлі наших ліхтариків. На ньому, як перед тим зазначав Джордж, справді видніли два масивні замки. Локвуд хутко клацнув ними — раз, два! — й від цього звуку в мене тьохнуло серце.

Настала мить істини. Якщо череп не брехав, труна мала виявитись порожньою.

Локвуд легенько штовхнув віко вгору й тут-таки відскочив назад, за ланцюги.

Джордж мав рацію: завдяки противазі віко трохи погойдалось і тихенько завмерло. Всередині труни аж до самісіньких країв було непроглядно темно.

Кіпс із Джорджем підняли руки. Мерехтіння їхніх свічок осяяло труну. Я побачила, що всередині її оббито червоним шовком...

І на цьому шовку лежало щось довге, тонке, накрите білим полотном.

Десь із хвилину панувала мовчанка. Ми з Голлі стояли, стискаючи в руках каністри з магнієм. Інші теж заціпеніли, важко дихаючи крізь зуби. Повітря в усипальниці ніби згусло й гнітило нас, не даючи навіть поворухнутись.

— Так, а вдома, здається хтось є, — тихо промовила Голлі.

— От і вір після цього черепам, — буркнув з прокльоном Кіпс.

Отямившись, я ляснула долонею по склянці:

— Черепе! Агов!

— Чого тобі? — зелене сяйво знову зажевріло за склом. — Мене нудить. Тут довкола забагато срібла. От гидота!

— Не обходить мене твоя нудота! Поглянь на труну!

— Ну, гаразд, — помовчавши, відповів привид. — Там може лежати ще чиєсь тіло, не Марісине. Чи купа цегли, загорнута в полотно. Ще раз повторюю для дурнів: це не Маріса. Відгорніть полотно й подивіться на обличчя.

Зелене сяйво згасло. Я переказала друзям слова черепа. Жодного з них вони не потішили.

— Треба, мабуть, і справді подивитися, що там, — зауважила я.

Локвуд поволі кивнув:

— Справді... Врешті-решт, це дуже просто.

Тіло в труні не було щільно обгорнуте полотном, лише трохи прикрите ним. Та для того, щоб відгорнути полотно, хтось усе одно мав ступити до кола, викладеного з ланцюгів.

— Це дуже просто... — повторив Локвуд. — Під полотном звичайнісінький труп. Хіба мало ми бачили трупів? — він поглянув на нас і зітхнув: — Гаразд. Це зроблю я. Стійте напоготові.

Він без вагання переступив через ланцюги, підійшов до труни, вхопився за краєчок полотна, рвучко відгорнув його й позадкував. Ми всі теж позадкували. Як Локвуд щойно зауважив, трупів нам траплялось чимало. До того ж усяких. Тому нам і хотілось опинитись якнайдалі від цього моторошного видовища.

І видовище справді виявилось моторошним. Щоправда, трохи не в тому розумінні, як ми сподівались.

Труп був цілісінький.

По блідо-жовтій подушці розкуйовдилось довге пишне сиве волосся, посередині якого видніло висохле бліде обличчя, що виблискувало в світлі наших свічок, наче віск. То було зморшкувате, кощаве лице літньої жінки з гострим орлиним носом. Вуста міцно стиснуті, очі заплющені. Те саме обличчя, що дивилось на нас із залізного погруддя там, нагорі, тільки старіше й змореніше. А найстрашніше було те, що воно анітрохи не скидалось на обличчя мерця. Здавалось, ніби Маріса Фіттес просто спить. Дивно, як це за стільки років так чудово збереглось її тіло...

Ніхто з нас не промовив ні слова. Ніхто не поворухнувся. Аж нарешті крапля розтопленого воску впала зі свічки на Кіпсову долоню — і його зойк привів нас до тями.

— Маріса Фіттес, — прошепотів Джордж. — Це вона...

— Закрийте труну! — вигукнула Голлі. — Мерщій закрийте, поки...

Вона не закінчила, та всі ми зрозуміли, що Голлі мала на увазі: "поки дух Маріси Фіттес не прокинувся". Мені це так само спало на думку. А ще мене огорнув гнів через те, що ми витратили стільки зусиль нанівець.

— Клятий череп! — спересердя мовила я.

Квіл Кіпс укотре вилаявся й додав:

— Які ж ми йолопи! Ризикували життям заради оцього! — він люто обвів рукою залу. — Мерщій забираймося звідси! Їй будь-що не сподобається, що ми вдерлись до її усипальниці. Ходімо, Локвуде! Нам пора!

— Так, так... — здавалось, ніби мертве жіноче тіло в труні вразило Локвуда менше, ніж будь-кого з нас. Він нахилився вперед, придивляючись до висохлого блідого обличчя. — Цікаво, як їй так пощастило зберегтися? Диво та й годі... Цікаво, цікаво...

— З неї зробили мумію, — припустив Джордж.

— Мумію? Як у Єгипті? Хіба нині таке роблять?

— Звісно. Треба тільки правильно підібрати трави, олію й сіль. Із цього всього готують розчин і замочують у ньому труп. Щоправда, перед тим із нього видаляють геть усі нутрощі. І мозок теж — це роблять особливими гачками через ніс. Клопітка, нівроку, робота... Уяви, Люсі, що в тебе страшенний нежить. Ось і мозок так само