Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Вони теж схожі на жахастики?

— І так, і ні, — перекривила вона. — Вони з тих фільмів, що мені подобаються. Старі, але не забуті.

— І вони хороші?

— Так. Читати треба найкращих, якщо хочеш стати письменницею.

— То це нею ти хочеш стати?

— Я спробую. А якщо виявиться, що я недостатньо вправна, натомість вийду за письменника заміж. — Вона розреготалася тим своїм диким, шаленим сміхом, а тоді неконтрольовано затанцювала геть, здавалося, що вона може гепнутися в будь-який момент. Але, авжеж, то була лише ілюзія, бо ж Карен завжди тримала усе під контролем, вона була, ніби кішка. Її можна було скинути з даху, будучи певним, що вона — на відміну від людей на кшталт мене — завжди безпечно приземлиться на свої чотири лапи.

Коли я йшов додому зі школи і щойно звернув на короткий шлях, що пролягав через ліс, я почув, як хрускотить пісок у мене за спиною. Я озирнувся й побачив трьох хлопців на велосипедах. Двох із них я вже бачив раніше того дня. Вони були старшокласниками і протягом однієї з перерв підійшли до нашого боку шкільного подвір’я, ніби хотіли роздивитися мене. Зараз вони були разом із кремезним хлопцем, якого я не бачив раніше, він, здавалось, був чиїмось старшим братом, а ще здавалося, що він міг би вже їздити на мопеді замість того, аби крутити педалі на дитячому велосипеді «Апачі». Вони зупинилися переді мною, блокуючи мені вузьку гравійну доріжку. Той, кого я не бачив раніше, зліз із велосипеда, який притримав його друг, поки він сам крокував до мене. Він був одягнений в одну з тих картатих курток лісоруба, які тут люблять носити дорослі. Я досить добре уявляв його наміри.

— Де Том? — прямо запитав він.

— Немає, — відповів я.

— Зізнавайся. Що ти з ним зробив?

Він зупинився, трохи розставивши ноги та злегка зігнувши коліна, тоді схилився вперед, ніби демонструючи, що готовий до атаки.

— Я з’їв його, — сказав я. — З сіллю та перцем. Переважно з перцем.

На якусь мить хлопець здавався приголомшеним. Двоє молодших хлопців витріщалися на мене, широко розплющивши очі. Напевно, він відчував їхні погляди за своєю спиною, тому що зробив один широкий крок уперед. Хоч і з обережністю. Очі його слідкували за моєю рукою, яку я сховав у кишеню.

— Троє проти одного? — спитав я. — У чому проблема? Страшно?

— Розказуй, ти, клятий міський гівнюк, — кинув він, тепер його голос звучав більш напружено.

Я плюнув на землю перед ним.

— Ось, — відказав я. — А тепер злижи це.

Я не знаю, чи то він зрозумів, що у моїй кишені нічого немає, чи то усвідомив, що великий у мене тільки рот, але він наблизився ще на один крок, а тоді ударив. Спочатку один раз, а тоді — коли побачив, що я не даю здачі — знову, і втретє. Потім він обхопив мене за тулуб, жбурнув на землю та всівся мені на груди.

— Ти плачеш, — сказав він.

— Ні, — відповів я, відчуваючи теплі сльози, що збігали вилицями вниз із кутиків моїх очей.

— Де Том?

— Запитай у телефона.

— Якщо брехатимеш поліції, опинишся в тюрмі, — мовив він, і я усвідомив, що увесь Баллантайн знає мою історію. Не те, що я бачив, а мою історію. Без сумніву, люди мали різні теорії стосовно того, що насправді сталося, але одне було напевно: я був винним в кожній із них.

Інші двоє тепер наважилися підійти ближче.

— Хутчіш, — прошепотів я. — Ніхто не дивиться.

— Га? — мовив хлопець, що сидів на мені.

— Віднесіть мене в ліс та катуйте, доки я не розповім правду, — знову прошепотів я. — Тоді ви можете мене задушити чи дати каменем по голові. Але опісля не забудьте переконатися, що я не дихаю, бо, якщо виживу — розповім про те, що сталося. Я справжнє базікало, знаєте.

Хлопець у куртці лісоруба подивився на мене так, ніби я був собачим лайном на його черевику. Тоді він озирнувся на інших двох.

— Ви мені не казали, що він божевільний.

— Так, ми... — вагаючись, відповів один із них.

— Ага, але ж не абсолютно, бляха, божевільний, — роздратовано сказав Куртка Лісоруба, зводячись на ноги.

За кільки секунд їх та їхніх велосипедів уже і слід загув.

Я спустився до річки. Там, де вона вигиналась під мостом, була невеличка затока. Я змив із себе кров та пісок і спробував перевірити стан носа, дивлячись у воду. Вона була надто каламутна, аби я зміг хоч якось оцінити пошкодження, але те, як пульсувало одне моє око, дало мені зрозуміти, що я матиму бодай одну велику ґулю.

Коли я прийшов додому, то прослизнув повз вітальню, де Френк читав газету. Він виходив у нічну зміну на пожежній станції, тож наразі мав вільний час. Я почув його голос, коли стояв у ванні, упевнюючись, що над моїм лівим оком направду набрякала велика ґуля.

— Як сьогодні справи в школі?

— Добре, — гукнув я у відповідь через відчинені двері.

— Добре?

— Ага, — мовив я. — У мене не перевірили жодного домашнього завдання.

Я знав, що він хотів почути не погані жартики, але він мало що міг зробити щодо того, про що насправді питав. Та я і не дуже хотів, аби він щось робив, бо хто хоче мати вигляд, як той, кого б’ють? Справжні піраньї б’ють інших людей.

Відчинилися