Читати книгу - "Сяйво світів, Алюшина Полина"

-        Як наслідок, ми бачимо наслідки. – Повторила Емія слова Світлого короля. – Але спробувати все ж варто. Згоден? Аран ледве помітно кивнув.

         Час, що залишився до вечора, Аран провів за складанням договору про мир з Темним королем та віддавав розпорядження про майбутній похід. Емія лишилась на одинці і тому ходила по замку, поки не вийшла в сад, який вона не встигла роздивитись після прибуття. Там її і знайшов Світлий король.

-        Емія, все готово до походу. Завтра на світанку рушаємо.

-        Я не змушу на себе чекати. – Відповіла королева ельфів  із задоволенням вдихаючи аромат яскраво-червоних троянд.

         З першим променем сонця невеликий загін рушив у бік Темного королівства. Шлях був важкий і довгий: через пустелю на захід, а потім через четвертні хребти строго на південь.  Доводилося квапитися і це вимотувало людей ще більше. Їх дракони також вимотувалися і насилу перебиралися через пустелю. Вони навіть не збільшувалися до своїх справжніх розмірів, щоб зберегти сили для переходу. Одна тільки ельфійська королева, здавалося, відчувала від походу задоволення. Вона з легкістю переносила спопеляюче полуденне сонце і крижані ночі пустелі, а четвертні хребти і зовсім привели її в захват. Емія, як і її дракон, весело стрибала через ущелини і легкою ходою піднімалася на гострі як списи вершини хребтів.

         Перед останнім хребтом на загін чекала неприємність. Велике військо пакартисів стояло у них на шляху. Це були дивного вигляду істоти.  Тулуб, крила, задні лапи і хвіст були як у дракона. А шия, передні ноги і голова бичачі. Займалися пакартиси тим, що нападали на обидва королівства під виглядом одного з них. І завдяки їх оману приводили два королівства до ще більшої ненависті. Сильні і могутні воїни, парактиси вели  незалежний спосіб життя і довіряли тільки собі. А коли зло в печерах гори Хронос почало набувати форми, вони без зволікання підкорилися йому.

         І ось ця страшна сила опинилася на дорогі, що веде до Темного царства.

         Королева Емія побачила пакартисів заздалегідь і попередила короля Арана про майбутню загрозу. Вони вирішили зупинитися і обговорити план дій. Оскільки загін був нечисленним, про вступ у бій не було і мови. Тут потрібна була хитрість. І хитрість була знайдена. Але треба було дочекатись темряви.

         У глибоких сутінках королева Емія підібралася до краю табору пакартисів і забралася на височину. Оглянувши усе величезне військо, вона почала тихо співати стародавню ельфійську колискову. Чим довше вона співала, тим сильнішим і голоснішим ставав її голос. І ось вже над усією долиною, де стояли пакартиси, лунав солодкий мелодійний дзвін. Він шепотів лиходіям про солодкі мрії. Ніжним переливом змушував відкладати свої справи і заспокоювати думки до тих пір, поки тиша і спокій не накрили собою все навкруги. Пакартиси солодко спали.

         Емія повернулась до загону і яке ж було її здивування, коли всі світлі люди разом зі своїм королем сопіли і хропіли. Королева ельфів розвела руки. Що ж це таке? Адже їх приховувала ущелина і вони не могли чути слів чарівної ельфійської колискової. Але, вочевидь, луна донесла-таки до них магію і тепер увесь загін також солодко спав, як і пакартиси.

         Чого тільки не робила Емія. Вона і будила, і смикала за носи, і розштовхувала людей. Нічого не допомагало.  В кінці кінців вона знесилено сіла на камінь біля струмка. Через деякий час юна королева схилилась над струмком, щоб попити. Живильна волога надала їй сил. І тут її осяяло. Ось що може допомогти!

         Емія підняла руки угору і сказала заклинання. Разом з цим піднялася хвиля в струмку. Королева різко обернулась і простягнула руки над своїм загоном. Хвиля точнісінько повторила її рух і водоспадом обрушилася на людей. Ще мить, і усі стояли на ногах, неначе і не спали зовсім. Швиденько зібрав речі, загін вирушив далі. Долину зі сплячими пакартисами вони перетнули лише наприкінці другого дня. Попереду пролягав ще довгий шлях.

         Лише всередині літа загін зі світлими людьми і ельфійською королевою досяг кордону Темного королівства. Жителі цих країв разюче відрізнялися від людей світлої частини світу. Це були монстри різних мастей і видів. І далеко не усі були схожі на людей своєю зовнішністю. І справи цих жителів відрізнялися від справ людських своєю темною стороною, і думки їх були сповнені темної енергії. Навіть дракони, народжені разом з ними, набували стихій темної, чужої людському розумінню магії.

         Дістатися цих земель вже вважалося серед світлих подвигом, не кажучи про те, щоб пройти по них. Король Аран хоча і був Світлим королем, але таки мав стихію, яка несла в собі частину руйнування. Адже вогонь легко може давати життя, але також легко може і забирати його. Йому не склало труднощів дістатися великих чорних воріт Темного замку. А ось королеві Еміії тепер було несолодко. Несучи в собі дві стихії творення, вона насилу витримувала град злісних загроз, що сипався на неї. Навіть маленький чорно-блакитний дракон королеви став тихим і рідко проявляв веселощі.

         Коли загін дійшов до чорних воріт, він був вимушений зупинитися. Вхід охороняв величезний Міназ – звір з трьома головами. Одна з голів була зміїною і весь час шипіла, друга голова була головою вовка і вила. А третя голова гарчала, оскільки була головою лева. Тіло цього чудиська було вкрите слизькою темно-зеленою лускою і в той самий час було волохатим.  По землі волочився довгий зміїний хвіст. Це була краща охорона в усьому Дінамінатумі!