Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Схопила плащ і якомога тихіше вислизнула з казарми. Відчинивши двері, я почула хихотіння, і десь у темній кімнаті жіночий голос гукнув:

— Якщо це трекер, запроси його прийти і зігріти мене.

— Переконана, якщо йому закортить підчепити цифіл, ти будеш першою в його списку, — тихо озвалася я й вислиз­нула в ніч.

Холодне повітря вщипнуло за щоки, і я заховала підборіддя в комір, шкодуючи, що не затрималась, аби прихопити шарф і рукавички. Мал сидів на рипучих сходах спиною до мене. Я бачила, як позаду нього під мерехтливими ліхтарями, що освітлювали доріжку, передають туди-сюди плящину Міхаель і Дубров.

Я насупилася.

— Будь ласка, скажи, що ти розбудив мене не лише для того, щоб повідомити, що ви збираєтеся до намету гришників. Чого ви хочете — поради?

— Ти не спала. Лежала й нервувалася.

— Неправда. Я планувала, як прослизнути до намету гришників і зняти собі гарненького Корпуснійця.

Мал розреготався. Я застигла на порозі. Саме це було найскладніше поруч із ним, окрім незграбної акробатики, яку виконувало моє серце. Я ненавиділа приховувати, скільки болю завдають мені його дурнуваті коники, однак думку, що він про все дізнається, я ненавиділа ще дужче. Подумала, що слід просто розвернутися й піти всередину. Та натомість проковтнула свої ревнощі й усілася поруч із хлопцем.

— Сподіваюся, ти приніс мені щось гарненьке, — озвалася я. — Алінині Секрети Зваби дорого коштують.

Мал вишкірився.

— Можеш записати на мій рахунок?

— Доведеться. Та лише тому, що знаю, що тобі це й так гарно вдається.

Подивившись у темряву, я побачила, як Дубров ковтнув із пляшки й похилився вперед. Міхаель витягнув руку, щоб втримати його, і крізь нічне повітря до нас долинув їхній регіт.

Мал похитав головою і зітхнув.

— Він завжди намагається перепити Міхаеля. А закінчиться, напевно, все тим, що його знудить мені на черевики.

— Так тобі й треба, — озвалася я. — То що ти тут робиш?

Рік тому, коли ми розпочали нашу військову службу, Мал навідувався до мене мало не щоночі. Та останні кілька місяців майже не з’являвся.

Він здвигнув плечима.

— Не знаю. Ти за обідом здавалася такою нещасною.

Я здивувалася, що він помітив.

— Просто думала про переправу, — обережно повідомила я.

Це була не зовсім брехня. Я справді страшенно боялася опинитися в Зморшці, а Мал аж ніяк не мусив знати, що ми з Олексієм обговорювали його.

— Але мені приємно, що ти переймаєшся.

— Гей, — усміхнувся він, — я хвилююся за тебе.

— Якщо тобі пощастить, волькра завтра зжере мене на сніданок і тобі більше не доведеться непокоїтися.

— Ти знаєш, що без тебе я геть загублюся.

— Ти в житті ніколи не губився, — саркастично зауважила я.

Картографом була я, але Мал міг знайти напрям на північний полюс із зав’язаними очима і стоячи на голові.

Він гупнувся своїм плечем у моє.

— Ти знаєш, про що я кажу.

— Звичайно, — відказала я.

Але не знала. Не знала напевно.

Ми мовчки посиділи, дивлячись, як дихання збирається в холодному повітрі завитками.

Мал утупився поглядом у носаки своїх черевиків і зізнався:

— Здається, я теж нервуюсь.

Я штурхнула його ліктем і сказала з упевненістю, якої не відчувала:

— Якщо ми впоралися з Аною Куєю, то з кількома волькрами дамо собі раду.

— Якщо я нічого не плутаю, коли ми востаннє розгнівали Ану Кую, тобі надерли вуха, а потім нам обидвом довелося прибирати гній у стайнях.

Я скривилася.

— Я намагаюся заспокоїти тебе. Міг принаймні вдати, наче в мене виходить це.

— Знаєш, що кумедно? — поцікавився Мал. — Іноді я за нею по-справжньому сумую.

Я спробувала приховати свій подив. У Керамзіні ми прожили понад десять років, та мені завжди здавалося, наче хлопець хоче забути про це місце, а можливо, навіть і про мене. Там він був просто загубленим біженцем, пересічним сиротою, котрому слід було відчувати вдячність за кожну жменю їжі, кожну пару черевиків. А в армії він вигриз собі справжнє місце, і там ніхто не мусив знати, що колись Мал був маленьким небажаним хлопчиком.

— Я теж, — зізналася я. — Можемо їй написати.

— Можливо, — непевно відгукнувся Мал.

Несподівано він потягнувся до мене і взяв за руку. Я намагалася не зважати на струм, що протнув мене.

— Завтра о цій порі ми сидітимемо в гавані Ос Керво, дивитимемося на океан і питимемо квас.

Я подивилася на Дуброва, котрого розхитувало на всі боки, й усміхнулася.

— А Дубров на це купиться?

— Лише ти і я, — пояснив Мал.

— Серйозно?

— Ми з тобою завжди лише вдвох, Аліно.

На мить мені здалося, наче це правда. Світ