Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Як можна жити та спокійно дихати на повні груди, знаючи, що відбувається за пару тисяч кілометрів з такими ж людьми? З твоїми родичами… Можливо від війни не можливо втекти, лише востаннє ковтнути повітря життя там, де і забули. Востаннє помилуватись культурними памʼятками, які так знецінилися в своїй суті, але все ще памʼятають усі страждання фаталістів минулих епох, та все ж відчувають страх гордих, голодних на життя людей. Знають яка смерть буває, і що вона за незліченну мить, яка розтягнувшись днями — вдарить по голові гучним грохотом ракет. Адже війна це не про політику, війна це про людей, які страждають від своєї слабкодухої влади в мирний час. Ролі всім приписані, тому змінювати їх під час війни ніхто не наважиться, хіба що в тебе є гроші? Життя давно не цінується як про те кричать демократичні цінності написані багато років тому. Зараз в них не вірить жодний політик, лише соромʼязливо проголошуючи найважливіше право людини — жити, і не вмирати за свободу наступних поколінь.

     Повернувшись до дому, я не знайшов там свого сусіда. Розклавшись, я заварив собі чаю і за пів години на балконі, провів ще один захід сонця. Раптом почувся стук в двері. Я озирнувся: в кімнату вже заходив сусід. Він мовчки скинув рюкзак на своє ліжко, і взявши фотоапарат зі столу, підійшов до балкону. Щоб потрапити на балкон, потрібно було пролізти у вікно, тому постійно приходилось перестрибувати підвіконня.

     — Привіт. — Змучено відгукнувся він схиливши голову.

     — Як воно? — відбився я, споглядаючи за його втомленою харизмою. Схоже я розумів, чому він був настільки меланхолійним і розслабленим.

     Витримавши паузу він провадив:

     — Не хочеш вночі поїхати за місто. Я маю товар забрати.

     Холодний вітер віяв з дороги, окутаної помаранчевим світлом ліхтарів. Вечір вдихав тепло.

     — Чом б й ні. — Погодився я, сам не знаючи навіщо. Але щось зсередини підштовхувало мене прийняти запрошення на нічну подорож.

     Ми спустились на перший поверх, де знаходилась невеличка крамничка із самообслуговуванням.

     — Як тебе звуть?

     — Фома.

     — Звідки ти?

     — З України.

     Він глянув на мене якось дуже схвильовано. Тоді, обережно перевівши подив на підлабузницьку посмішку він засміявся, і відразу притулив собі кулаком рота.

     — Оо-вау!

     — Що на рахунок тебе?

     — Бідан. Я тут вже пів року. З Непалу по обміну приїхав. Ти теж в ЧЗУ?

     — Ні. Я тут для іншого.

     Він увійшов в темну кімнату з продуктами. Мені відразу це здалося дуже дивним, відчувши себе ніби на пограбуванні, але він геть не вагаючись ввійшов всередину, і жестом вказуючи, запитав, що я буду.

     На стенді стояли віски, текіла, граппу, джин, абсент і піна-колада.

     Я відповів, що нічого не буду. Схвильований він, збентежившись взяв бренді якого я не помітив, заплатив відсканувавши пістолетом, приклав телефон до терміналу, і вже перед самим виходом запитав мене, чи не хочу я чогось поїсти. Я відмахнувся і ми вийшли.

     На вулиці був мороз. Схоже його це розвеселило і він, зрадивши своєму плану — почекати до зупинки — відкоркував пляшку. З посмішкою на обличчі, ніби немовля, що весело граючись — всміхнувся мені, і пригубив. Дивлячись на нього, я відчував як градус піднімається в його очах. Його легковажна простота надихала, і вечір переставав бути зовсім нікчемним.

     Ми сіли на зупинці, і я відчув, як по спині пробіглись мурашині лапки. Та не від холоду, але від щастя. Теплі ліхтарі вели з міста до нас надії мерехтливих машин. Всі вони несли свою історію, всі вони жили і несли життя за межі міста. Мені здалося це дуже захоплюючим, що люди ось спокійно можуть бути вільними в цьому шаленому світі нерівності — рівності злиденних і неімущих, де тільки заможні і толерантні кричали про достаток і справедливість. На мить мене осяяла думка, що це було не аби яке щастя ось так безтурботно кудись їхати. Ніяких обов’язків, лише план — жити, любити і вільно обирати собі направлення.

     Люди тут не чекають тривоги, не знають болю від утрати рідних через війну. Не хоронять синів, яких в обличчя не впізнають, і не відпускають своїх батьків, не знаючи чи вони колись повернуться. Не влаштовують поминальних днів, в скорботі за тими, кого безжально забрали вибухи загарбницьких ракет. Мабуть і не думають про таке?

     В автобусі майже не було людей, але ті що досі були —  поверталися з роботи — були найвтомленішими людьми яких я бачив в Чехії. Всі вони скидались на бездушні манекени, які як машини живуть і існують. І лиш іноді могли побачити у відображені усмішку забутого духу.

     Ми проїхали 5 станцій, і вийшли в якомусь безлюдному місті. В сутінках не видно людей, які шли в зустрічному напрямку. Бідан постійно щось запитував, а я йому майже механічно відповідав. Ми пройшли може з півтора кілометра, і опинились в новому житловому комплексі.

     — Я в магазин, тобі щось взяти?

     — Нічого, дякую.

     — Сигарет може?

     — Ні, ні. Нам довго чекати?

     — Ще 14 хвилин, — відповів він поглянувши на телефон.