Читати книгу - "Вишиванка , Алекс Мойра"

     Тільки зупинившись біля старого цвинтаря, Бурят зрозумів, що не знає куди йти. Він стояв на добрій асфальтованій дорозі. Гріло літнє сонечко і гарячий асфальт припікав скрізь берці. І так закортіло Буряту зійти із цього гарячого асфальту у прохолодну зелену травичку, так закортіло прилягти на цю травку, щоб позбавитися від наслідків бодуна та безсонної ночі, що так він і зробив. Заховавшись у тіні дитячого надгробка, положив голову на мраморну плиту заснув хлоп як у діда на колінах.

     Якби Бурят хоч іноді читав книжки або дивився якісь інші фільми окрім бойовиків та чорної порнухи, то він може хоча б раз чув про День сурка, та що буває, коли людина занурюється до петлі часу. Але це було не про нього. 

      Бурят прокинувся, коли місяць світив йому в очі, і перше, що він побачив - дитячий надгробок із двоголовою химерою. Химера розділилась між собою на білого кудлатого алабая із чорними потіками під очима і юродивого Сашка, який сповз під надгробок, щоб його і не бачили.

     - Бляха, знов це місце, - подумав Бурят. Алабай кинувся до нього, радісно тикав мордою у живіт, штовхав на дорогу із сірої пилюки. Утримуючи алабая за холку, Бурят пошкандибав по пилюці. Холодний туман піднімався під ногами, вихолоджуючі мозок до стану стилої манної каші. І лише коли чорна хибара випригнула із тумана як чорт, Бурят згадав, за чим прийшов.

     Руки його вже були вільні, але піднявшись на прогниле крильце, Бурят замислився, а чи стукати. Він поклав ладоні на двері, і двері із репетом почали відкриватися. Знов чорний прямокутник дверей і волохата морда, що пнула його у двірний отвір. 

     - Піздец, - смачно ляснувся Бурят. Він відкрив очі і побачив себе на чистій, світло жовтій смерековій підлозі. Чи то жінка чи то дівчина реготала із нього, дивлячись зверху.

     - Поднімайся, юродівий, показивай, сколько принєс? - спитала вона.

      Гроші у Бурята були під броніком, щоб не відібрали, і він поліз туди рукою. Але, коли він витяг руку, що стискала у кулаці гроші, то виявилися не зелені бумажки із товстим американським президентом, а огидні чорні слизняві слимаки.

     - Ой, як добре, почекай, я зараз ось що зроблю, - жінка взяла із полиці миску та плеснула туди води із глечика. 

     - Кидай сюди, не бійся, - хлоп роздвинув пальці і слимаки поплюхалися до миски. 

    - Зараз ми їх повтопимо, - вона поболтала у мисці воду і слимаки розчинилися, чорними плямами. - Кого же ти занепастив сорочкою?, - вона уважно роздивлялася чорні плями, що зливалися і перекатувалися у мисці як калейдоскоп. 

     Раптом вона зблідла і майже випустила миску з рук. 

     - Скільки но ще потвор до нас це лихо приведе, затужила жінка. - Добре впорався, хлоп. Треба тобі одежу нову зробити, бо пахнеш ти в своїх лахах як скунс.

      - Что такоє "потвора", - спитав Бурят. Кому я продал рубашку? 

      - Ну ти ж нє сліпой, ти ж відєл, кто у нєго за спиной стоит? Он кормит їх страданіямі тєх, кого сам єст заживо. У нас такіх давно не било. Він сам їх вепестив, вигодував. Годованці, по-нашому. Вона хвилювалася, збивалася на рідну мову з кацапської. І сплеснувши рукою на Бурята, зло промовила:

     - роздєвайся, втомлюєш ти мене, хлоп. І барахло своє кидай у піч. Вона хлопнула в долоні і в добрій цегляний печі на пів-стіни загорівся вогонь.

      - Да нє трусі сільно, натрусіш мнє злиднів! Вона підійшла до великої розписної у квітах, скрині. Відкрила її та достала довгу білу сорочку. Вона була лише із невеличкою червоною вишивкою на горловині. 

     - І штани снімать? - запитав Бурят.

     - Снімай, канєшна. В твоїх штанях злиднів більше за все, спитай у діда свого, майже в ріфму відповіла жіночка, - коли все спалиш, виходь до саду, за яблунею та гойдалкою є душ. Добре помийся, та цю сорочку одягни. Штани я поруч покладу, - вона повернулася до Бурята спиною, вийшла у садочок і нібито розтанула у просторі. Ось тільки була і вже немає.

     Бурят робив як казали. Йому самому вже давно було байдуже, як він там смердить. Але перед цією лагідною, посміхнутою жінкою-дівчинкою було соромно. Голий, як у перший день життя він пішов до яблуні. І справді, за нею примостився легкий літній дерев'яний душ із синім пластиковим баком, який зовсім не поєднувався із цим чарівним садом, але, що і казати, був дуже доречний. 

     Штани лежали охайно складені поруч,  і Бурят почувався після теплої по-літньому, води, наче заново народився. Босий, в льняних чорних штанях і сорочці із вишивкою він виглядав точною копією свого діда, якби він міг зазирнути у минуле, і порівняти.

     Хлоп підвівся до хати, біля вікна вже стояла жінка і всміхалася йому. 

      - Может уже скажеш, как звать тєбя, - спитав Бурят.

     - Ти, хлоп, не путай мою жизнєрадостность с гостєпріімством. Єсли би нє твой дєд, спряла б сестра моя тєбя заживо, - відповіла жіночка із посмішкою, і заледініли лопатки у Бурята, начебто йому за шиворот льоду насипали, - Но ти можеш звать меня Марой. 

     - У тебя тєперь особоє мєсто служби. Називається "возвращєніє к корням". Вона дзвінко, як дівчинка засміялася. Проявішся как шаман, знищиш всє, що ви занепастили і можеш йти геть, якщо земля тебе відпустить. Якщо ні, будеш як Сашко, юродивий, якого ти бачив на цвинтарі. І вчи мову. Більше не буду із тобою язика ломати. Все, пішов геть, - вона плеснула в долоні і Бурята потягло у двері. 

     - О нєєєт! Але чорний квадрат дверей поглинув його як паща, і знов смачно шмякнувся хлоп, наче шматок м'яса.

     - Піздець, - він лежав на могильній плиті, наче заснув на ній у білій сорочці та чорних льняних штанях. Білий із кривавими слідами від сліз, алабай сидів і чекав поруч. Він торкнувся долоні мокрим носом. Бурят підвівся. Йому треба було кудись йти, щось знищити. Він смутно помнив хто він, та що він тут робить, але десь у його легенях запалився маленькій вогник, що змусив його зробити те, що він ніколи в житті не робив - зазирнути до себе. І серед безліч чорних нашарувань непотрібного та брудного, він побачив себе справжнього.