Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Почувши наказ, кучер вдарив коней батогом. Дорога була довгою, шалений вітер стих, а дощ знову почав ляскати великими краплями. Бідолашний Ешик вкрай змокнув, але господареві однаково. Кремезний чоловік у затишній кареті тримав у обіймах безпорадну дівчину. Він на неї дивиться не приховуючи особливого погляду:
   — Ось ми й знову зустрілися. Долі не уникнути, люба моя, – вп'явся в її розсічене чоло холодними вустами. — Все минеться.

Рубіновий краплеподібний кабошон заблещав на княжій борідці. Сяйнистий місяць зазирнув у віконце карети висвітлюючи його обличчя – князь Міхай Вахнархський повертався цієї пізньої ночі до свого замку на Туманній горі з доброю звісткою. Він нарешті привезе додому бажану наречену. Після довгого цілунку місце порізу на чолі баронеси майже одразу зарубцювалося. Пізніше схоже диво сталося з її вустами та щоками, але тільки після того, як князь Міхай торкався її шкіри крижаними поцілунками.
 

***

 «Все що я пам'ятаю після падіння з Люція – яскравий відблиск місяця на моєму обличчі, присмак крові у роті та холодний дощ. Мені було ні боляче, ні страшно. Я на мить змогла розплющити очі й розмито побачила над собою лице чоловіка. Я не впізнала його, але впевнені обійми мого благодійника стали, на той час, для мене порятунком від неочікуваної смерті».

На ранок Лізетт прийшла до тями в покоях замку на Туманній горі. Вона спочивала у ліжку з оздобленим вишивкою балдахіном. Тупий біль раптово вдарив, як струмом, і розтікся по всьому тілу. Вона жалібно заскиглила та спробувала підвестися, але ліва нога стрельнула й зовсім її не слухалася. Баронеса с жахом уявила, що сталося з її обличчям, адже воно палало. Дівчина безпорадно опустилася на подушку, сльози душили скочуючись по щоках, від чого шкіра навколо стала щипати й свербіти. «Нестерпний біль... Випити б якісь ліки або отруту, щоб не страждати!» За муками вона спочатку не звернула уваги на панівну незнайому обстановку. Коли ж весняне сонце виглянуло із–за дощових хмар й осяяло променями кімнату, дівчина кинула захоплений погляд на кам'яні стіни, одна з них була покрита старим гобеленом з зображенням мапи Вахнархії. Слідом за тим Лізетт второпала у кого в гостях опинилася, їй стало ніяково. Лізетт вкотре спробувала піднятися, але марно. Вона витратила усі сили на чергові спроби встати з ліжка, тому полишила задум й знесилено провалилась у сон.

Наступила довга ніч. За вікном замку на Туманній горі знов бушувала злива та вітер. Славився гірський регіон на якому розташувався замок своїми густими туманами, звідси й пішла назва знаменитого замку роду Вахнархського. Лізетт пробудилася від шуму за вікном. Краплі скочувалися вниз кам'яною стіною та по склу ніби замок плакав. Цього разу баронесі вдалося підвестися з ліжка, не без зусиль – тіло було ще ватним, ліва нога й досі болісно смикала, проте хтось добре її перев'язав. «Скільки часу я тут перебуваю? Що як минули дні, тижні? Батько вирішить, що я й справді втекла! Або ж що мене викрали чи найгірше, я загинула!»

Баронеса спробувала встати на ноги, їй вдалося майже безболісно. Відкинувши балдахін убік, вона міцно вхопилася за підголівник. У животі забурчало, захотілося їсти. Перший крок їй дався нелегко, опираючись на стіну Лізетт дошкандибала до дверей та поштовхом їх відчинила й відразу заклякнула від побаченого. На порозі сидів величезний чорний пес невідомої Лізетт породи. Він поглянув на дівчину видаючи грізне ричання. Баронеса позадкувала від зубатого жаху, хапаючись руками за двері, як на останню надію на втечу.
   — Хороший пес… Ти ж не образиш мене, так?

Пес оголив жовті зуби, але після декількох секунд напружених переглядин заспокоївся та доброзичливо заскулив. Лізетт не поспішала його пестити, відчуваючи, як втрачає контроль над власним тілом. Енергія знову її покидала. Якщо зараз не встигнути до ліжка, то вона упаде на підлогу та буде лежати доки не збереться з новими силами.
    — Йой! Для тебе вистачить польотів, пташко! – сильні руки підхопили баронесу під лікоть, притискаючи до себе. – Рем, ступай звідси! – Князь прогнав пса й зачинив за собою двері.
Тремтіння пройняло Лізетт від тембру знайомого голосу. Вона не наважилася підвести голову й подивитись своєму рятівникові у вічі.
  — Це ви... князь.
  — Так, я! Дивлюся шрамів на лиці майже не залишилося, то добре, – ледь провів пальцями по ушкоджених ділянках на її лобі, де ще зранку був рубець. — Та у дзеркало тобі зарано дивитися, ще злякаєшся. Все мине, обіцяю.
  — Я не легкодуха, – їхні погляди зустрілися, ніхто з них очей не відвів. Його погляд проймав морозом. Лізетт зніяковіла. Князеві очі здавалося вміщають у собі всесвіт. — Ваш пес грізно на мене дивився, а я не в тому стані, щоб захищатися.
Міхай вишкірився:
   — Чув я про твою сміливість та упертість. Твоя пригода, люба, могла закінчитися трагічно, якби учора вночі я не знайшов тебе на своїх землях.
   — Схоже ми заблукали. Я не знала, що опинилася на території Вахнархії. Люцій злякався грому, – Лізетт спробувала відсторонитися від князя, але Міхай продовжував тримати її під руку, збентеживши ще дужче. — Він скажено розігнався, я трималася у сідлі як змогла.
   — Тебе збило гілля, яке звисало над дорогою, ти скотилися у яр. Там я тебе й знайшов… – Міхай повернув баронесу до ліжка, а сам не поспішаючи пройшов до крісла та розташувався у ньому. — Твого коня ми теж забрали. Він неушкоджений.
   — Люцій… бідолаха, мабуть, недалеко втік.

Князь мовчки хитнув головою, здавалось він тримав інтригу. Поки між ними утворилась пауза, Лізетт краще його роздивилася. На першій зустрічі у маєтку лице князя приховувала карнавальна маска, через те дівчині не вдалося добре розглянути його риси. Лице Міхая здалося їй мужнім, привітним, з легкою рослинністю на щоках і підборідді, але у ту ж хвилину, воно викликало у неї почуття небезпеки. Очі його так і світилися каганцем, погляд проймав, як у святковий вечір, а вуст торкалася самовдоволена усмішка. Схоже, він також милувався, не приховуючи до неї свого інтересу, як до жінки. «Моє лице… Мабуть, воно потворне! Хіба стала схожою на чудовисько? Недарма ж він відмовляє мене дивитись у дзеркало...»
    — Ви повідомили моєму батькові що я у вас?
    — На жаль, не вдалося через негоду. Сильна злива, як бачиш, обійняла мої землі. Немає можливості відправити гінця. Річка Тея вийшла зі своїх берегів, й досягла гори на якій стоїть мій замок. Звідси не вибратися доки вода сама не відступить. Не будемо спокушати долю.
Баронеса сердито бухнулась на подушку головою.
   — Та ви й не намагалися його сповістити! Я ж ваш борг! – висловилася в голос войовниче, а подумала що про себе.