Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

«Нічого, я вип'ю цю чашу до дна». Князь посміхнувся, саме такою він Лізетт й запам'ятав від першої зустрічі – смілива, непохитна у своїх рішеннях, змучена, але не переможна. Баронеса вважала, що князь уперше побачив її на балу, але то сталося раніше.

За два місяці до зими делегація барона Гертрунського проїжджала неподалік вахнархських угідь. У салоні баронської карети їхали сам барон, його дружина Хелен та доньки. Карети супроводжувала на конях охорона. Єдиною кого не було в салоні – Лізетт, вона їхала, не поспішаючи, окремо від валки на Люцію, насолоджуючись гірським краєвидом сусідньої Вахнархії. У той час у горах уже лежав перший сніг. На якусь мить баронеса зупинилася, відстала й довго вглядалася у далечінь на смереки та сріблясте верхів'я гір. Тоді–то князь Міхай, оглядаючи свої володіння, помітив її та утратив спокій, з дня у день шукаючи спосіб до неї наблизитися. Тепер вона у його замку, ледь не скалічена нічною пригодою. Він випестує її та нізащо більше не втратить.

***

Лізетт

«Я не змогла роздивитися, кого це старі баби так старанно намивають. Чи то сон був? Насниться ж дурне дурному! Мигцем привиділися бліді руки, як у мерця, копиця мокрого пшеничного волосся, яке заплуталося у вузлуватих пальцях мучительок. Навіть якщо то сон, не хотілося до них наближатися, на голові від видовища стало волосся дибки. Я пам'ятаю, як намагалася втекти, сховатися, але мої ноги уросли до мостини чи прикували, глузуючи, мовляв, стій та дивись, що з цього вийде. Гидко. Несамовиті голоси… Я почала чути їхні голоси! Вони гомоніли між собою, але не з тим, кого намивали».
   — Звідкіль вона взяла, що ми її миємо?! – сміх однієї старої був такий низький, що в Лізетт аж вуха позакладало.
   — Вони її хочуть утопити?.. – баронеса заплющила від страху очі, сподіваючись, що побачене розвіється, як мара. — Вони топлять, а не миють! Всевишній!                     

Лізетт кинулась та пришла в себе від крику. Просто сон... Ті моторошні бабці – політ її фантазій. Не варто боятися, не варто… Подумки вона заспокоювала себе, погладжуючи власні руки. У моменти страху, траплалося, що Лізетт завжди опинялася сама. Про взаємну підтримку дівчина чула з повчальних історій викладачів, наближених помічниць та няньки. У висновку все сходилося до того, що людині важливо мати в оточені когось, щоб покластися у тяжку годину. Лізетт вдавано кивала, погоджуючись з ними, а сама гадки не мала, як це ... коли в тебе є надійна опора. Наразі ситуація повторилася. Вона заспокоює себе легким похитуванням вперед–назад сидячи у ліжку, уявляючи, що її гойдає холодний вітер, як беззахисну весняну гілку. Але вона сильніша за гілку, її так просто не зламати.

Який раз сонце згубилося за хмарами, Лізетт не зрозуміло – новий день настав, чи то вечір завітав? У цій місцевості погода дика й непередбачувана. Землі князя Вахнархського відрізнялися від повітів характерним настроєм. Тут рясніше йдуть дощі та сніг. Вітер панствує над кручами й маківками дерев. Сонце ніби є, але одразу втікає, а пройняті містикою непроглядні ліси, ріки й скелі зачаровують своєю красою. Простолюд боявся розгнівати свого господаря, але не дивлячись на його вдачу, поважав його за могутність та справедливу владу. Князь Міхай, единий син зниклого безвісти князя Чокаша Вахнархського, мав славу прямолінійного і чесного правителя. Він не підлизував, не влаштовував фарсу, й не плів інтриг. Ніколи не вгадаєш, що від нього чекати, тому вороги вважають його непередбачуваним та небезпечним. Він стрімка буря, яку не можливо приборкати.

«Тут живуть геть не так, як у Гертруні».

Лізетт наважилася залишити постіль у новій спробі встати на ногу. На щастя сьогодні вже біль явно не турбував, але баронеса вирівняла ногу з відчуттям дискомфорту. Забувши на час про травми, вона, нарешті, детально оглянула покої в яких мешкала ось уже другу добу. Стіна над ліжком була вкрита оксамитом й мала багряний відтінок. Меблювання було добротне, дерев'яне — ліжко прикрашене вензелями ручної роботи, поруч стояла величезна скриня для речей, Лізетт могла б поміститися в неї без труднощів. Трюмо та стілець біля нього місце, де зазвичай служниці допомагають у ранкових процедурах. У кутку біля вікна стояло крісло зі шкіряною оббивкою на якому вчора сидів князь Міхай. Лізетт замислилась про інтер'єр, про відсутність картин. Тут чогось не вистачало – стіна поблизу крісла здавалася порожньою, можливо, там був камін, з якоїсь причини його прибрали. Лізетт поволі повернула голову на стілець біля трюмо, вона звернула увагу, що на його спинці висіла сукня. Баронеса підійшла до нього, щоб оглянути річ. Вона була зшита з особливої ​​тонкої тканини, але не холодної, поділ якої акуратно увінчаний мереживом та намистинами. «Напевно, це коштовності…» – уклала про себе баронеса. Вона погано розбиралася в каміннях на відміну від старших сестер. Лізетт глянула на себе у дзеркало. Жах! Вона одягнена в лахміття, яке віддалено нагадує нічну сорочку. Особистих речей баронеси, у яких вона була одягнена у трагічну ніч, у кімнаті не знайшлося. Скоріш за все, хтось із слуг приніс нову сукню за наказом Міхая, втім її вдягнути Лізетт не наважилася – надто вже відвертою вона здалася.

Минуло близько години після пробудження гості, до кімнати ніхто не навідувався. Нестерпно сидіти й чекати, що хтось спроможеться принести їй хоча б поїсти. Час тягнувся. На другу годину свого ув'язнення, Лізетт все–таки одягнула сукню, оскільки вийти в лахмітті – нижче її гідності. Сукня сіла впору. «Вони наче мірки зняли…» Потім дівчина пошкандибала до дверей босими ногами, й ледве переступив перешкоду у вигляді масивного порогу, човгаючи повільно пішла безпросвітним коридором.

У напівтемряві вона невпевнено вела пальцями по стіні, так дійшла до єдиної світлої ділянки наприкінці коридору, з якої починалися величезні парадні сходи. Лізетт обережно ступила на першу сходинку й застигла на місці, щойно почулося грюкання у парадні двері. Звідкілясь вийшов дворецький та поквапився відчинити. На порозі стояла середніх літ жінка, зовні нескладна, бліда, з довгим чорнявим волоссям. Вона тримала хутряну накидку, прикриваючи живіт. Жінка чекала на дитину, очевидно. Лізетт тихо спостерігала, як дворецький узяв її під руку та запропонував провести у покої.
   — Жінка тут мешкає, – дійшла висновок баронеса, – отже, кимось доводиться князеві.
Поки незнайомці не зникли, Лізетт ні кроку не зробила з місця. Не розуміло, чому вона змушена залишатися у замку, коли незнайомка приїхала звідкись, а отже, існує шлях вільний від затоплення, яким вона потрапила на територію замку.
   — Зрештою, мені пояснять, що тут відбувається?! – баронеса гучно крикнула у порожнечу.