Читати книгу - "Ідеальний син, Ізмайлова"

вона мого віку, але вона виглядає фантастично. У неї на обличчі ті самі зморшки від сміху, що й у мене, але якимось чином вона робить їх сексуальними. Вона опанувала повсякденний образ мами, що сидить вдома, з її футболкою, яка вболіває за шкільну футбольну команду, і приталеними штанами для йоги, в поєднанні з балетками. Я накинула перше, чого торкнулися мої пальці, коли зайшла в спальню, щоб поспіхом одягнутися, щоб Ханна і Ліам встигли до школи вчасно. Мамині джинси і светр, як виявилося. Що я можу сказати - мамині джинси зручні.

Ми з Джесікою, по суті, обидві мами-домогосподарки, як і багато інших батьків тут. Можна сказати, що це епідемія. Коли я зустріла Джейсона, я працювала журналісткою в газеті на Мангеттені. Мені практично нічого не платили, але в газеті було багато можливостей для кар'єрного росту, і якби я залишилася, то, мабуть, уже мала б там досить хорошу роботу. Можливо, я б перейшла до кращої газети. Можливо, стала б головним редактором. Але після того, як я завагітніла, Джейсон переконав мене переїхати на острів. Я погодилася, бо мене нудило від нашої крихітної манхеттенської квартирки, але коли ми приїхали на острів, дорога на роботу стала божевільною. Він зазначив, що я не заробляю навіть близько до тієї суми, яку ми будемо платити за догляд за дитиною, і що його дохід може легко нас утримувати.

Тож я звільнилася. Тимчасово.

Я мала намір повернутися на роботу після того, як Ліам піде в дитячий садок. Але через два роки з'явилася Ханна. І між ними завжди виникали якісь надзвичайні ситуації. Кожні два тижні Ханна підхоплювала вушні інфекції, а в ті тижні, коли вушних інфекцій не було, вона хворіла на кон'юнктивіт. А потім ще й весь цей безлад з Ліамом.

Зараз я працюю в місцевій газеті, яка називається "Горіхова шкаралупа Нассау". З назви можна зрозуміти, що вони пишуть багато жорсткої журналістики, але це не так. Вони випускають одну газету на тиждень, і я пишу кілька статей, в основному про місцеві події або поради для батьків. Минулого тижня я написала статтю про три страви, які можна приготувати для всієї родини за двадцять хвилин або й менше. Те, що вони платять мені щомісяця, навіть не покриває вартість продуктів, які я купую, щоб приготувати ці три страви, але це стимулює мій мозок, і я можу писати статті з дому. Джейсон завжди влаштовує велику метушню, коли виходить газета, і читає всі мої статті, і йому приємно бачити свій підпис у друкованому вигляді. Ні, це не The New York Times. Але це вже щось. Поки що.

Джессіка, з іншого боку, повністю прийняла стиль життя мами, що сидить вдома. Вона є найпомітнішою мамою в школі, а її діти беруть участь у всіх видах спорту та позакласних заходах, які тільки можна собі уявити. У більш оптимістичні моменти я сподіваюся, що саме тому Тайлер і Ліам більше не дружать. Тому що Тайлер до біса зайнятий.

"Еріка!" Джессіка блискає мені яскравою посмішкою, коли я прослизаю в кабінку навпроти неї. "Я так рада провести з тобою трохи часу. Сто років не бачилися, чи не так?"

Може, обійдемося без балачок, і ти просто скажеш мені, що тобі потрібно сказати мені терміново? Я примушую себе посміхнутися. "Так. Справді минуло".

"Ми повинні робити це частіше, чи не так?"

Я киваю. "Безумовно".

Ми не будемо. Раніше я товаришувала з кількома батьками у школі, але тепер маю свої причини тримати дистанцію.

Я підкликаю офіціантку, щоб зробити замовлення на чашку кави. Що б вона не сказала, буде легше сприйняти після порції кофеїну. "Як твоя мама?" - запитує Джессіка, коли офіціант пішов.

Джессіці Мартінсон варто було б стати політиком. Вона фантастично запам'ятовує дрібні деталі про всіх, кого знає. Хоча я знаю, що це все гра, я відчуваю дивне зворушення від того, що вона не забула запитати про мою матір. І правда в тому, що останнім часом я багато думаю про мою матір. Їй майже вісімдесят і вона живе сама в маленькому будиночку в Нью-Джерсі. Але вона сильна духом - мій батько помер, коли я була ще зовсім маленькою, і з тих пір вона живе сама.

"Вона тримається", - кажу я. "Я б дуже хотіла, щоб вона переїхала ближче, але вона дуже вперта. Вона ніколи не покине свій дім".

"Я знаю, що ти маєш на увазі". Джессіка робить ковток кави. Вона налила в неї стільки вершків, що вона схожа на шоколадне молоко. "Моя мама така ж. У нас є кімната для неї в будинку, але вона не хоче переїжджати".

"Гадаю, я її розумію. У неї всі друзі в Джерсі".

Джессіка морщить ніс. "Але це ж Джерсі".

Ми обидві сміємося, і я згадую, чому раніше дружила з Джесікою. Вона так добре вміє розмовляти з людьми, незалежно від того, подобаються вони їй чи ні. У цьому сенсі вона не схожа на Ліамом.

Але вона не зовсім схожа на нього. Зовсім не схожа. Ніхто не схожий.

Я прочищаю горло. "То про що ти хотіла поговорити зі мною, Джесіко?"

Я затамовую подих, чекаючи, поки вона зробить ще один ковток кави. "О, так", - каже вона. "Мені потрібна твоя допомога, Еріко. Кіновечір перетворюється на катастрофу. Чи не могла б ти взяти на себе керівництво?"

У мене перехопило подих. Я мала б здогадатися, що саме про це Джессіка хотіла зі мною поговорити. Вечір кіно відбувається у старшій школі раз на рік. Вони ставлять великий екран на футбольному полі і беруть по три долари за вхід. Продають піцу по два долари за шматок. Це великий збір коштів для батьківського комітету, і тому на плечах Джесіки лежить його організація.

"Рейчел була головною", - розповідає Джессіка. "Але її чоловік - ти знаєш Роба? - у нього був невеликий серцевий напад. З ним усе гаразд, але її голова не в грі. Справа в тому, що вже через два тижні, а ми ще нічого не організували. Чи є якийсь шанс, що ти могла би взяти на себе цю справу? Будь ласка?"

"Звичайно", - погоджуюся я.