Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Наче у відповідь, почулося:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль ілля…[26]

— …і Мухаммед його пророк, — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.

Повз них пройшов дервіш[27]. Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками.

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий хоче знищити яничарів та їхній орден! Синьо-синьо стає на землі!

— Біда буде, Лазізе, — повторив Селім, як вони відійшли від дервіша. — Ти знаєш, про що зараз наші говорять? Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан[28], і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться…

— Тс-с, — приклав пальця до вуст Лазіз, — а то ще хтось почує…

— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі аллаха. Його першого спіткає біда…

— Я перший побачив ту дівчину, — сумно сказав Лазіз.

— Ми разом її побачили…

— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Ти ж бачив, як я воював під Хотином…

— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти собак…

Лазіз мовчав.

Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… В дитинстві його було вкрадено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…

Не витримав — озирнувся. Полонянка уже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця…

Бути біді… Коли це настане — сьогодні, завтра?..

***

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

А над Стамбулом здіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму[29].

Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби[30], наїлися…

До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали Османові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера-пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»

Султан вигнав яничарських посланців.

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

Так грало воно й п’ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — хондкаром Османом Другим.

Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалась йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п’яницю й недоумка на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити ні Мухаммед Фатих, ні Селім Явуз, ні Сулейман Кануні та Селім Мест, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб’є персів, він розгромить Австрію й Ляхистан… Ляхистан давно б улігся «од можа до можа» перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — набрід голодранців, що йменує себе козаками. Він розгромить цю дику ватагу — і ніщо вже не загрожуватиме його флангам та тилам…

Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити яничарів. Вони хоробрі тільки за гроші та пільги. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові.

…Делавер-паша вбіг до султанового покою. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.

— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!

Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом стислися, мов перед плювком, губи.

Він, Осман Другий, який при Хотині не раз дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами… Досить того, що відступив, а потім і побіг перед Ходкевичем та Сагайдачним!..

«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Давіть ім’я їхнє зникне!»

Делавер, про якого Осман забув, дивився на свого володаря переляканими очима.

— Щ-що р-робити, найясніший х-хондкаре?! — проскиглив він.

— Вони й досі вимагають твоєї голови?

Делавер заплакав, розмазуючи сльози.

Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули, мов іскри з-під кресала.

— Тобі давно треба знести голову, — просичав султан. — І, будь певен, тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути як кремінь.

Делавер догідливо закивав головою.

Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.

— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім’я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов не вагаючись на смерть… А ти, про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..

— Аллах, аллах, вря-а-туй нас…

— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б’ються оті козаки, яких ми називаємо набродом? Нагород від польського короля їм чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають? Чому нас було при Хотині двісті п’ятдесят тисяч, а козаків з поляками — вісімдесят, — і не ми їх, а вони нас погнали?.. Ну?..

Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежив за кожним його кроком.

— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.

Делавер мовчав.

А якщо їм дати Делавера й тих вісьмох — що тоді?

Ні! В історії Високої Брами ще не було випадку, щоб яничари скидали і вбивали султана. Султан — це святе! Але вони можуть просто