Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього.

Максим Рильський

Село спало. Натомившись за день, мисливці та землероби розійшлися по будинках і вдалися до заслуженого відпочинку. Навіть старий Грок, спровадивши останніх відвідувачів, замкнув двері свого закладу і вирушив на бокову.

Не подавав ознак життя і будинок на околиці. Жодної свічки, жодної лучинки не горіло всередині, а вікна були ретельно завішані. Однак двоє, що тісно притиснулися один до одного під ковдрою, не спали.

Гірський ельф і людська дівчина. Він - суцільна скеля з м'язів, високий і широкоплечий. Вона - мініатюрне створяння, рази в півтора менша за нього, з кучерявим русявим волоссям.

 - Ти все-таки поїдеш? - тихо спитала вона, ніжно погладжуючи тонкими пальцями його кремезні, наче витесані з каменю груди.

 - Так, Мері. Я все вирішив. Робота чекати не буде… Треба ж за щось жити, зрештою.

 - Знову візьмешся за своє ремесло... - вона схлипнула і притулилася до його плеча. - А я тут місця собі не знаходитиму. Не йди! Адже ти можеш залишитися тут. Полювати, ловити рибу… обробляти землю разом зі мною…

 - Пробач, люба. Доживати віку у цій глушині – не для мене. Ось виконаю ще пару замовлень, підзбираю грошей – і відвезу тебе до міста, де ми заживемо нормальним життям. І тоді вже я тебе більше не залишу.

 - А якщо тебе вб'ють? Що буде тоді зі мною?

 - Я повернуся, Мері, - він говорив, як завжди, сухо й уривчасто, але в його голосі прослизали теплі нотки. - Не пізніше, ніж річки візьмуться льодом. Вір мені!

Але Лейф Похмурий не повернувся - ні цієї зими, ні наступної. Взагалі ніколи.

Однак маленька частинка його в далекому, забутому богами селі все-таки залишилася.