Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Наступного дня він не написав.

Ні “доброго ранку”, ні “як ти”, ні навіть смайлика.
І я знала — він щось відчув.

Ввечері він з’явився несподівано. Постукав у двері — двічі.
Я відкрила. І побачила в його очах не турботу, а тривогу.

— Ми повинні поговорити, — сказав він просто.

— Про що?

— Про тебе. І про нас.

Він зайшов. Зняв куртку. Повільно. Уважно. Наче чекав, що я щось скажу.

Я мовчала. Серце билося десь у горлі.

— Софіє, я знаю, що з тобою щось не так. Це більше, ніж втома. Це — страх.
— Алі, прошу…
— Ні, тепер я говоритиму. Бо це не тільки про тебе. Це про нас. Ти віддаляєшся. І мені здається, що я... вже тебе втрачаю.

Його голос тремтів. І мені стало боляче.

— А якщо… якщо я скажу щось, що може зруйнувати все? — запитала я.

— То ми пройдемо через це разом. Але не мовчи.

Я набрала повітря. Подивилась йому в очі.
Але не змогла.

— Це… стосується моєї сім’ї. Минулого.
— Твого батька?

Я здригнулась.

— Ти щось знаєш?.. — прошепотіла я.

— Ні. Але я бачив, як ти змінилась після його появи. І я не сліпий.
Софіє, ти можеш мені довіряти.

Я опустила голову.

— Ще ні, — сказала я. — Але скоро. Обіцяю.

Він підійшов, обійняв мене.
Але вже не так, як раніше.

У його дотику з’явилась обережність.

---

…а наступного ранку він сам почав шукати відповіді.

Алі сидів у бібліотеці. Перед ним — старі газети, архівні фото, нотатки.
Він вбивав у пошуковик ім’я, яке не промовляв уголос:

Артем Соколов.

---