Читати книгу - "Під чужим ім’ям, Love"

Небо знову затяглося хмарами. Тиша, яка панувала у гавані, була оманливою. Анна відчувала це нутром — щось насувалося. І вона мала рацію.

Уночі, коли «Сірена» стояла тихо, як сплячий гігант, в гавань увійшов інший корабель. Без прапора, без шуму. Але з душею, що смерділа грошима та помстою. Пан Розен знайшов їх.

Коли хтось постукав у двері хатини, Леон миттєво прокинувся, схопив шаблю. За дверима стояв хлопчина з місцевих.

— Вони тут. Шукають дівчину.

Анна відчула, як усередині все стиснулось.

— Я вийду. Поговорю з ним.

— Ні, — Леон схопив її за руку. — Якщо ти вийдеш, це кінець. Він не залишить тебе живою. Він не хоче тебе — він хоче перемоги.

План народився на ходу. Вони мали дістатися до «Сірени», поки вороги обшукують поселення. У темряві, з покритими обличчями, вони пробиралися в обхід. Місцеві допомагали, хто чим міг: один відволік, інший показав обхідну стежку.

Але коли вони вже майже дісталися до води — пролунав крик.

— Вони тут!

Почалася гонитва. Лампа впала, розлетілась на друзки. Сяйво полум’я освітила їхні обличчя. Розен побачив її.

— Анна! Зупинись! Ти моя!

Вона зупинилась.

— Я — не річ! І не жертва!

І тоді, ніби сама доля вирішила допомогти, прогримів грім. Леон вистрілив — не в Розена, а в канат, який тримав вантаж. Той впав, загородивши прохід. Вони застрибнули на шлюпку, і наступної миті їхнє тіло вже розчинялося в темряві.

Повернувшись на «Сірену», Леон скомандував:

— Відпливаємо! До останньої межі!

І коли вітрила розправились, Анна стояла на носі корабля. Її волосся розвівав вітер. Вона більше не ховалася. І не тікала. Вона прямувала назустріч собі — справжній.

---