Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

— Ти в порядку? — запитала Сієна, подаючи мені яблуко. — Учорашній вибух був… ну, епічний.

— Мені ще ніколи не хотілось так втекти, — буркнула Арель. — Усі казали, що на першому курсі ритуали безпечні. Брехня!

— Не всі ритуали, — сказав Калеб тихо. — Той, у якому була Ясемін, був інший. Нолан втрутився. Це вже про щось говорить.

Я здригнулась. Вони всі бачили. Всі відчули.

— Не хочу більше бути центром уваги, — зітхнула я. — Це виснажує.

— Але тебе бояться, — вкинув Арель, грайливо підморгнувши. — А страх — це теж сила.

— Арелю… — Сієна покотила очима.

Я посміхнулась. Вони не давали мені впасти в туман тривог. З ними я могла дихати.

Після занять ми вчотирьох пішли до бібліотеки. Це місце було схоже на храм часу. Пил у повітрі мав запах старого пергаменту й обіцянок, які ніхто не дотримав.

— Шукаєш щось конкретне? — запитала Сієна, коли я зависла біля старих магічних манускриптів.

— Хочу знайти щось про резонанс темної й світлої енергії. І про… дзеркала.

— Дзеркала? — перепитав Калеб, насторожено.

— Так. Учора, перед тим як мене винесло енергією, я бачила… щось. Своє відображення. Але воно було іншим. Холодним. Темнішим.

Він замовк. І я теж. Мовчання стало густим, як дим.
— Вона бачила себе, — сказав хтось за спиною.

Я різко обернулась. Перед нами стояв високий хлопець із попелястим волоссям і спокійним, ледь іронічним поглядом. Його звали Таррен. Ми бачили його кілька разів у коридорах, але він завжди тримався осторонь.

— Що ти сказав? — запитала я.

— Дзеркала Аркануму не показують реальність. Вони витягують суть. Іноді — навіть гірше. Покажуть те, чим можеш стати, якщо зійдеш з шляху.

Я ковтнула повітря. Він говорив тихо, але впевнено.

— Звідки ти це знаєш?

— Мій брат був тут. Давно. Зник. І перед тим, як піти — теж бачив себе в одному з дзеркал.

Мені стало холодно. У грудях защеміло.

Ми вийшли з бібліотеки під вечір. Небо знову затягнуло туманом, якось надто щільно, ніби щось насувалось. Я не вірила в прикмети, але Арканум мав свою логіку.

— Таррен дивний, — сказала Сієна, — але не бреше.

— Він знає більше, ніж говорить, — додав Калеб.

Я мовчала. Дзеркала. Темна енергія. Слова Нолана. Щось пов’язувалось у єдиний візерунок, який я ще не вміла прочитати.

— Ходімо до ріки, — запропонував Арель. — Перед сном добре б освіжитись.

Ми погодились.

Ріка Аркануму була тихою, але вода в ній завжди тремтіла. Ніби боялась того, що відображає. Я дивилась на своє обличчя, на темні пасма волосся, що сповзали на лоб, і шепотіла:

— Хто я насправді?

Калеб став поруч. Його плече торкнулось мого.

— Ти — та, хто бореться. І це страшенно лякає тих, хто звик підкорятись.

Я повернулася до нього. Його очі були теплими. Але в них теж жила тінь.

— Ти щось приховуєш, Калеб. Завжди.

— Як і ти, Ясемін.

І поки ми повертались назад, Арканум знову ховав своє лице в тумані. Схоже, це було не місто. Це був живий організм.

І він починав дихати важче

Я не спала майже до світанку. У голові все змішалось — слова Нолана, погляд Калеба, моя власна магія, що виривалась назовні, ніби мала свою волю. Коли ти боїшся самої себе — це особливий вид страху. Він тихий, липкий, завмирає десь між серцем і шкірою.

Світало. Мій віконний підвіконник був ще холодний після нічного повітря, але я сиділа на ньому, загорнувшись у тонку ковдру, і просто дивилась, як небо сіріє.

Я боялась заснути. Боялась, що знову побачу те дзеркало, те дивне, зловісне відчуття, яке від нього залишилось. А ще більше — його. Погляд містера Нолана переслідував мене в кожній тіні. Не погрозливий, не сердитий… Просто знаючий. Такий, що роздягає тебе до істини.

Коли кімната почала наповнюватися розсіяним світлом, я змусила себе підвестись. Навчання. Академія не чекатиме, поки я розберуся у власній голові.

— Виглядаєш, ніби тебе витрусили з воронки часу, — пожартувала Ліара, коли я вийшла з кімнати.

— Дякую, ти завжди знала, як підтримати, — пробурмотіла я, намагаючись приховати тривогу.

— Ну… серйозно, що сталось? Ти ж не спала.

— Просто… нічні думки.

Ліара знизала плечима, але більше не питала. Вона знала межу. А от її брат, Тейріс, як завжди, чекав нас біля сходів із підозріло невинним виразом обличчя.

— Що знову? — спитала я, навіть не підходячи ближче.

— Нічого! Абсолютно. Хоча… один студент другого курсу примудрився випустити з бібліотеки примарну сторінку. Вона ганялась за ним півгодини.

— Примарна сторінка? — озвалась Ліара. — Це ж заборонена магія архіву!

— О, тепер ти зацікавлена.

Я тільки зітхнула. Все в Академії дихало чимось незрозумілим, трішки небезпечним, і ще більше — привабливим. Я почала розуміти: тут кожна дрібниця має значення.

На лекції ми мали вправу на резонанс стихій — треба було торкнутись свого внутрішнього елементу. Ліара, звісно ж, одразу ж засяяла теплом — вона була стихією Вогню, сильна і цілісна.

— А ти, Ясемін? — викладачка, магістр Евалін, підійшла до мене ближче. — Спробуй. Відчуй.

Я заплющила очі. Спочатку — нічого. Але потім, глибоко в грудях, наче прокинулось щось… старе. Не стихія — відлуння.

Я бачила не вогонь, не воду. Я бачила тіні. І в їхньому русі була гармонія.

— Нічого, — сказала я тихо.

— Це… нормально, — промовила Евалін, хоч в її очах я прочитала сумнів.

Ліара дивилась на мене з тривогою. І тоді я вперше відчула — я інша. І хтось, можливо, давно це знає.

Після занять я намагалась уникати Калеба. Його присутність будила у мені те, чого я не могла пояснити. Щось між зв’язком і загрозою.

Але він сам знайшов мене в переході між вежами.

— Ясемін, почекай. Мені потрібно сказати…

— Ти вже казав. Що не контролював.