Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

"Тут капці не допоможуть" — Подумав Ведмедик, відкидаючи цю дурну ідею. Ще один S.C.P. почав хазяйнувати тут і влаштував завал, тепер єдиним виходом була вентиляція.

На щастя або ні сороконіжки з зубними феями полізли туди ж. Звісно, 1048 знав короткий шлях, та був дуже повільним. Його вороги, схоже, зрозуміли куди він біжить, і почали наздоганяти.

Коли Ведмедику вдалося трохи відірватися від гонитви, він помітив людину під вентиляцією. Через решітку було видно, як юнак притискався до стіни і просив вищі сили, аби його не знайшли. Позаду залишився один поворот, він теж виведе до складу, з которого дістають записи дитячого шоу клоуна Помпона, та цей шлях буде довгим, і навряд чи вийде знову відірватися, а десь позаду вже чутно шерех...

Багатоніжки побачили Ведмедика у вентиляції. У одній лапці він тримав ножиці, в іншій - чотири болти. Коли вони майже наздогнали 1048, решітка впала і багатоніжки приземлилися на юнака. Відчувши людину, зубні феї кинулися слідом, тепер 1048 нічого не загрожувало.
      

***

— Що сталося? — Питає Марк. Останніми днями вона страждає на безсоння, і він вмовив вчених дозволити йому залишитися на ніч.

— Дурний сон... — Відповідає дівчина, намагаючись заспокоїти серце.

— Ну, це ж просто марення.

— Я не хочу спати, він чекає на мене там.

— Але ж ти спала усього пів години, тобі треба відпочивати.

— Ні, тільки не знову у лікарню! — З очей потекли сльози. Вона певна, воно і досі лежить у тому підвалі, чекає, коли вона прийде і завершить ритуал, як того хотів Картер, та усі інші культисти.

— Навіть якщо цей сон дуже лихий, тобі потрібно спати. Будь сильною, я знаю, ти подолаєш те... Чим би воно не було.

— Добре, тільки будь поруч, коли я прокинуся.

— Обіцяю, я нікуди не піду.

***

Спати на канапі було не дуже зручно, проте краще, ніж на підлозі. Голова боліла чи то віт поганого сну, чи то від нещодавньої операції, а може, усе разом. У кімнаті усе ще не було нікого, окрім Емі, та у двері уже щось шкрябалося.

Дівчина підійшла до виходу, перед тим відломавши ніжку від стільця (добре, що той був розхнябаним), їй треба було ще трохи поспати у тиші та спокої. Дивно, та за дверима нікого не було, звуки припинилися. Емі знову зачинила двері та лягла на канапу.

— Об'єкт багатоніжка, ніхто не знає, як її знищити, крім мене. Треба просто пожертвувати своїм капцем. Не смійся, Марку, я серйозно... — Бурмотіла вона напівсонна.

Коли Емі звалилася на підлогу вона аж закричала з переляку. Можливо, у приміщені була потужна вентиляція, та протяг не міг потягти її за ногу.

Невидимих істот було чотири, вони точно мали кігті, та не дуже сильні, як у кішки. Уся зграя кинулася дряпати праву ногу, одного з них Емі навіть змогла вдарити. Удар вийшов не дуже точним, та цього виявилося досить, аби істота відлетіла до стіни. Решта відскочила подалі, вони більше не атакували, а стояли на місці.

Емі відчула пластину у своїй голові, та почала нагріватися, як невеличкий обігрівач.

— Вони занадто слабкі, аби виламати двері, і занадто тупі, аби їх відчинити. — Від цього голосу полонянка здригнулася, давно вже вона його не чула. Дівчина сумувала за цими голосами, зрештою, то її друзі, та вони не хотіли говорити з нею під наглядом вчених.

Інформація тіней знадобилася: утікачка швидко відчинила двері, висковзнула у коридор і зачинила їх. Один з них залишився там, другого розчавило дверима, ще двоє були десь поруч, але не нападали.

Йдучи коридорами вона дивувалася, скільки тут валялося трупів. Більшість з них лежало з простріленими головами, поруч з пістолетами, інші з перерізаними венами, кілька мали переламані шиї (173, схоже, і тут прогулявся). Вона чула, як за спиною хрустіли кіскти, та не оберталася. Хижаки хотіли їсти, а вона усе ще занадто сильна для них.

— Агов, ти, не рухайся!

Емі як зазвичай підняла руки вгору, краще так, ніж лежати мертвою. Перед нею стояв юнак в уніформі вченого, а на голові у нього були миска та окуляри. Він вистрілив двічі, після чого позаду неї почулося скавуління вмираючих потвор.

— А я казав, нічого їх розводити, буде вам, як повириваються. З'їли, кляті вчені з ВІП карткою?!

— Як ви у них потрапили, вони ж невидимі?

— Не такі вже й невидимі у спеціальних окулярах. А ти хто, як тут опинилася?

— Побачила у небі НЛО, незадовго до катастрофи. Мене відвезли сюди з іншими очевидцями. — Швидко вигадала дівчина. Добре, що робітники не знали про кожен об'єкт, що тут утримувався, а одяг після тієї вилазки у інший світ став надто брудним, аби побачити знак Фонду.

— Виходить, відділ для чистки пам'яті перенесли... Та ти не бійся, я не стиратиму тобі спогадів, принаймні, поки це безумство не скінчиться.

— А ці люди, чому вони вбили себе?

— Їх прикінчили евкліди.

— Ті самі, які тільки що жерли трупи з голоду? Тобто вбили, лишили, а потім пішли мною обідати?