Читати книгу - "Син Нептуна, Рік Рірдан"

Хотів би Персі теж розчинитись у повітрі. Після тижнів, проведених на самоті, від усієї цієї уваги йому було ніяково. Він тримався Хейзел і Френка та намагався бути непомітним.

— Я марю? — запитав він. — Чи це...

— Привиди? — Хейзел повернулась. Вона мала разючі очі, наче з чистого золота. — Це лари. Домашні боги.

— Домашні боги, — промовив Персі. — На зразок... боги, але приручені?

— Духи предків, — пояснив Френк.

Він зняв шолом, відкривши дитяче обличчя, що зовсім не пасувало до його воєнної зачіски та масивної постаті. Френк був схожий на немовля, яке прийняло стероїди та подалося до морського флоту.

— Лари — це щось на кшталт духів-талісманів, — продовжив він. — Зазвичай вони доброзичливі. Ніколи не бачив їх такими знервованими.

— Вони витріщаються на мене, — сказав Персі. — Той хлопчина-привид назвав мене Греггусом. Але моє ім’я не Грег.

— Грекус, — промовила Хейзел. — Коли пробудеш тут деякий час, почнеш розуміти латину. У напівбогів природжена схильність до цієї мови. Грекус означає «грек».

— Це погано?

Френк прокашлявся.

— Може, й ні. У тебе зовнішність типова: темне волосся і таке інше. Можливо, вони вважають, що ти справжній грек. Твоя родина звідти?

— Не знаю. Я вже казав, мої спогади зникли.

— Або можливо...— Френк завагався.

— Що?

— Мабуть, нічого, — відповів Френк. — Між римлянами та греками давня ворожнеча. Іноді римляни використовують слово «грекус», щоб образити чужинця — ворога. Але я б цим не переймався.

Та здавалось, що він переймався.

Вони зупинились у центрі табору, де дві широкі бруковані дороги утворювали літеру «Т».

Вуличний вказівник позначав дорогу до головних воріт, як «Віа Преторія»[7]. Інша дорога, що перетинала центр табору, називалася «Віа Принципаліс»[8]. Під цими написами також були інші, написані рукою: «Берклі, 5 миль»; «Новий Рим, 1 миля»; «Старий Рим, 7280 миль»; «Підземне царство, 2310 миль» (зі стрілочкою вниз); «Рено, 208 миль»; «НЕМИНУЧА ЗАГИБЕЛЬ: ВИ ТУТ!»

Як на неминучу загибель, місце виглядало вельми чистим і впорядкованим. Нещодавно побілені будівлі розташовувалися рівними рядками, наче їх розставив доскіпливий учитель математики. У бараків були тінисті веранди, де таборяни відпочивали у гамаках або грали в карти і пили газовані напої. Кожний будинок мав свій набір прапорів, на яких були зображені римські цифри і різні тварини: орел, ведмідь, вовк, кінь та якась тваринка, що нагадувала хом’яка.

Уздовж вії Преторії рядки крамниць продавали їжу, обладунки, зброю, каву, гладіаторське спорядження і прокатні тоги. Перед агентством з продажу колісниць містилося величезне оголошення: «Цезарь XLS! Антиблокувальна система. У кредит без денаріїв!»

На перехресті доріг стояла найбільш вражаюча будівля — двоповерхова трикутна призма з білого мармуру з колонадою, як у старомодного банку. Перед будівлею стояли римські вартові. Над входом висів великий пурпуровий прапор із золотистими літерами SPQR, прикрашений лавровим вінком.

— Ваша штаб-квартира? — поцікавився Персі.

Рейна поглянула на нього, так само холодно і вороже.

— Це називається принципія.

Вона оглянула натовп допитливих таборян, які йшли за ними ще від ріки.

— Усім повернутись до своїх обов’язків. Новини будуть на вечірніх зборах. Не забудьте, що після вечері — воєнні ігри.

Від думки про вечерю у Персі забурчав живіт. Від аромату смаженого м’яса з обідньої зали потекла слина. З пекарні поблизу дороги пахло не менш дивовижно, але хлопець сумнівався, що Рейна дозволить це.

Натовп неохоче розійшовся. Дехто з дітлахів шепотілись про шанси Персі.

— Каюк йому, — сказав один.

— Так само як і тим двом, які його знайшли, — сказав інший.

— Еге ж, — буркнув третій. — Нехай вступає у П’яту. когорту. Греки й недотепи.

Декілька дітлахів розсміялись, але Рейна люто зиркнула, і ті розійшлись.

— Хейзел, — промовила Рейна. — Підеш із нами. Мені потрібен твій звіт про те, що сталося біля воріт.

— А я? — запитав Френк. — Персі врятував мені життя. Ми повинні дозволити йому...

Рейна так суворо глянула на Френка, що той позадкував.

— Мушу тобі нагадати, Френку Чжане, — промовила вона, — ти сам на пробатіо. Від тебе достатньо неприємностей цього тижня.

Френкові вуха спалахнули. Він повертів у руках маленьку табличку, що висіла у нього на шиї. Персі не одразу звернув на неї увагу, та здавалось, що це свинцевий іменний жетон.

— Іди до арсеналу, — наказала йому Рейна. — Зроби інвентаризацію. Якщо знадобишся, я тебе покличу.

— Але...— Френк запнувся. — Так, Рейно.

Він поспішив геть.

Рейна зробила знак рукою у напрямку штаб-квартири.

— Що ж, Персі Джексоне, подивимось, чи можна поліпшити твою пам’ять.

Усередині принципія вражала навіть більше, ніж назовні. На стелі сяяла мозаїка із зображенням Ромула і Рема, які сиділи під своєю прийомною матір’ю-вовчицею (Лупа безліч разів розповідала Персі цю історію). Підлога була з блискучого мармуру. Стіни прикрашав оксамит, тож Персі здавалось, що він усередині найдорожчого намету у світі. Уздовж дальньої стіни стояв стенд зі штандартами і дерев’яними палями, прикрашеними бронзовими медалями. «Військові символи», — здогадався Персі. Посередині був один порожній стенд, наче головний прапор зняли для чищення або ще чогось.

У дальньому кутку кімнати знаходилися сходи, що вели донизу. Вони були перекриті залізними ґратами, чим нагадували в’язничні двері. «Цікаво, що там, — подумав Персі. — Чудовиська? Скарби? Напівбоги без спогадів, які натрапили на Рейну, коли вона була в поганому настрої?»

У центрі кімнати стояв довгий дерев’яний стіл, завалений сувоями, записниками, планшетними комп'ютерами, кинджалами. Також на столі стояла величезна чаша з мармеладками, яка здавалась тут дещо недоречною. Обабіч від столу стояли дві статуї хортів[9] у натуральну величину — одна срібна, інша золота. Рейна обійшла стіл і сіла на один з двох стільців із високою спинкою. Персі б не відмовився сісти на другий стілець, але Хейзел залишилась стояти. Він підозрював, що і йому належить робити те саме.

— То...— почав було він.

Собаки-статуї оголили ікла і загарчали.

Персі завмер. Узагалі-то він любив собак, але ці свердлили його своїми яскраво-червоними очима. Їхні ікла здавались гострими, наче бритви.

— Тихо, хлопці, — наказала хортам Рейна.

Вони припинили гарчати, але не відводили від Персі січей, наче вже уявили, наскільки він смачний.

— Вони не нападуть, — промовила Рейна, — хіба що ти щось