Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Чоловік повів мене до гуртожитку, що виглядав так само. Хіба, за розмірами менший. Та він не зупинявся і не давав мені можливість все роздивитись. Добре, в мене ще буде на це час, але ж перше враження дуже важливе. Раптом вони вирішать, що це якась помилка і відправлять додому. А так я хоч буду знати як виглядає знаменита Королівська Академія. Швидким кроком чоловік піднявся на 3 поверх та підійшов до однієї з дверей. Кожна відрізнялася якимось особливим різьбленням та візерунками. Ця була білою та прикрашена блакитними волошками. От якби усі двері були однаковими, я б точно тут заблукала.                                                                                                                                                        

- Це Ваша кімната, Ваша Величносте. Зовсім скоро прибуде Ваша сусідка. Гарного вам дня. - і він зник.                                                                                                                                                                  

А я думала тут живуть по одному. Але так навіть краще. В Академії непростих живуть по п'ятеро, тому я була готова до такого. Так хоч є шанс, що я не буду самотньою. Мені завжди було важко знайти друзів, адже я відрізнялася від них. І це не в хорошому сенсі. Колись усі діти, з якими я могла б подружитися, вже давно перетворювалися на птахів, я сиділа та спостерігала за ними. А коли проявилася моя магія, то деяким просто забороняли спілкуватися зі мною.                                              

Кімната була ну дуже великою, навіть більша за ту, що була в мене вдома. І, на щастя, не рожевого кольору, адже я його не дуже люблю. Світло-блакитні стіни з приємними візерунками волошок, що були дуже схожими на ті, що на дверях; два величезних ліжка з балдахіном та купою маленьких подушок, що мене не здивувало, адже тут живуть принцеси; дві білих дубових шафи та купа маленьких тумбочок; два столи з м'якими кріслами білого кольору; а також два величезних дзеркала в увесь зріст. А ще були й додаткові крісла. Дуже багато крісел. Таке відчуття, ніби сюди за раз запрошували до двадцяти гостей. Але мені тут подобається. Досить зручно та затишно. І поки немає сусідки, я зайняла ліжко, та почала розкладати речі. Десь на середині першої валізи двері відчинились, і зайшла дівчина. Я її одразу впізнала, адже з самого дитинства досить часто бачила її портрет. Довге біле волосся, яскраво-блакитні очі та миле личко. Ілларія, принцеса королівства, де я виросла. І зараз вона виглядала так просто у звичайних штанах та сорочці. А ще кеди замість звичних підборів. Сьогодні вона була більше схожа на просту студентку, ніж на спадкоємицю престолу.                                          

- Доброго дня, Ваша Величносте. - я автоматично вклонилась.                                                                    

- Привіт. - вона посміхнулась. - Ти Амелія, я чула про твою історію, тому не дивуйся, якщо про тебе всі говоритимуть перший тиждень. Це ж неймовірно, загублена принцеса. І дещо для тебе буде новим. Тому краще одразу поясню. Якщо ти тут — ти така ж сама принцеса, як і інші. А значить рівня кожному тут. Тому, до мене просто на "ти" і без жодних поклонів. Запам'ятай, відтепер ти лише трохи схиляєш голову перед Королями чи Королевами. Тут вже такі правила, нічого не зробиш з ним.                        

От так одразу вона мені все пояснила. Але, здається, занадто багато говорить. Я не звикла до такого. Я завжди більше любила проводити час в тиші. Та тепер все буде інакше. Цікаво, але думаю я звикну до того. Мені доведеться, інакше важко буде тут пристосуватися.                                                               

- Тоді, краще просто Емі. - посміхнулась я.                                                                                                  

- Чудово, а я Лія. Будем знайомі. - вона простягнула мені руку і я її потиснула. - А тепер, будь ласка, допоможи мені дотягнути мої валізи. Адже мій Провідник виявився ще тим буркотуном і лишив їх просто при вході в гуртожиток. А я зараз помру, так і не почавши навчання.                                          

Я розсміялась, але послідувала за нею. Ілларія була такою простою, що мене дивувало те, що це і є принцеса. Значить, дядько таки її добре виховав, раз в неї зовсім немає тої зверхності, яка присутня королівським особам. Тому, треба таки допомогти їй з тими валізами...