Читати книгу - "Від кохання до ненависті один крок, Юльчик"

Вона випікала для себе, іноді передавала батькам шматочок, іноді просто розміщувала фото у соцмережі. Комусь це виглядало як натхнення. Але Макс бачив, що це був її спосіб не ставити запитань уголос.

— Я думаю, ти — єдина людина, яка вміє говорити через тістечка. — сказав він одного вечора, коли вона принесла йому нову порцію капкейків із ванільним кремом і полуничною серединкою.

— А ти вмієш їх слухати? — всміхнулась вона, дивлячись йому прямо в очі.

Макс знітився, але нічого не відповів.

Під кінець квітня вони пішли в парк. Це була спонтанна прогулянка — день видався напрочуд теплим, і Дана потягла його за руку на вулицю.

Вони сиділи на лавці, дивилися, як діти пускають мильні бульбашки, і слухали спів птахів. Навколо усе було таке мирне, що здавалося — так буде завжди.

— Ти іноді боїшся, що це все може зникнути? — раптом запитала Дана, ніби читаючи власні думки в повітрі.

— Кожен день. — тихо відповів Макс.

— Тоді тримайся за це. За нас. За мене.

Він кивнув. Обійняв. Але її пальці відчули: обійми стали обережнішими.

Одного вечора вона затрималась на кухні довше. Макс ліг раніше. Їй не хотілось спати. Вона дивилась на світло, що лягало плямами на стіни, слухала стару пісню, яку вони колись разом співали в душі. І раптом відчула порожнечу. Не ту, яка приходить після сварки. А ту, що з’являється, коли двоє людей ще разом, але вже не зовсім поруч.

Вона підійшла до ліжка, вклалась поряд. Він спав. Виглядав спокійним. Її рука обережно торкнулась його грудей. Макс поворухнувся, але не прокинувся.

— Будь тут ще трохи. Хоч трохи довше. — подумала вона й заплющила очі.

Весна була красивою. Вона ще тримала їх удвох. Але вже в її подиху був передзвін тривоги.

Як дзвоник на дверях, що от-от задзвенить.