Читати книгу - "Доки серце тримає, Mysterious silence"

Шаблій (відповідає, усміхаючись і трохи піднімаючи голову, щоб подивитися їй в очі):
Ти сильна, Олю. І я теж з тобою. Ти не повинна це проходити одна. Я буду тут, скільки треба.

(Він обережно кладе руку на її спину, притискаючи її до себе ще трохи сильніше. Їх погляди зустрічаються, і хоча вони обидва втомлені, вони відчувають велику підтримку один від одного.)

Шаблій (підводить себе, сівши на ліжку, він підтягує її до себе):
Спи ще, якщо хочеш. Ми не поспішаємо. Я хочу, щоб ти відпочила. Залишся поруч.

(Оля, все ще відчуваючи легку втому, лягає поруч, обіймаючи його. Вони залишаються разом ще кілька хвилин, не розмовляючи, просто відчуваючи підтримку і тепло один одного.)
 

Це був час, коли вони обидва знайшли тишу і спокій в обіймах один одного. Оля розуміє, що навіть в ці важкі моменти вона може покладатися на Віктора, а Віктор відчуває, що, поки вони разом, все буде більш-менш на своїх місцях.

 

Ранок. Оля і Віктор ще кілька хвилин залишаються в ліжку, обіймаючись, відчуваючи, як їх серце б’ється в унісон. Оля ніжно поцілувала його в плече, зворушливо й тихо, як маленьке кошеня, яке шукає притулок і захист. Вона зачепила його рукою, знову згортаючись у його обіймах, шукаючи відчуття безпеки.

Оля (тихо, із теплотою в голосі):
Дякую тобі за все, Віть. Я не знаю, як би я це витримала без тебе.

Шаблій (дивлячись на неї, його погляд м’який, але глибокий, як у того, хто вже давно піклується про когось):
Ти сильна, Олю. Ти це проходиш, і я просто хочу бути поруч, щоб ти відчувала підтримку. Я буду тут, скільки тобі треба. Ти не одна.

(Оля в його обіймах виглядає як маленьке кошеня — беззахисна, але одночасно вразлива і ніжна. Вона притискається до нього ще сильніше, і його серце м’яко відгукується на її тепло.)

Оля (злегка усміхається, її голос стає спокійним і впевненим):
Я відчуваю, що мені стає легше, коли ти поруч. Це немов ти бережеш мене від всього поганого.

Шаблій (тихо сміється, але це сміх, сповнений турботи і любові):
Я тут не для того, щоб просто бути поруч. Я тут, щоб захищати тебе, Олю. І ти не маєш сумніватися в цьому. Я буду поруч завжди, навіть коли буде важко.

(Оля знову тихо ховається в його обіймах, закриваючи очі. Вона відчуває, як тепле дихання Віктора заспокоює її. Це момент повної довіри і безпеки. Вони лежать ще кілька хвилин, не поспішаючи, і цей спокій в їхній тиші говорить більше, ніж будь-які слова.)

Шаблій (погладжує її по волоссю, м’яко запитує, відчуваючи її настрій):
Ти як, Олю? Як почуваєшся зараз?

Косач (піднімає голову, дивиться на нього злегка втомленими, але вдячними очима):
Трошки краще… хоча все ще страшно. Але коли ти поруч, мені здається, що я можу витримати.

Шаблій (тихо, серйозно, притискаючи її до себе):
Ти витримаєш, я в тебе вірю. І якщо тобі буде важко, я буду тут. Ми пройдемо через все разом.

(Оля ховається в його обіймах, почувши його слова, відчуваючи впевненість і підтримку. Її серце заспокоюється від його близькості.)

Косач (тихо, злегка усміхаючись, але з розумінням, що попереду ще багато труднощів):
Я не знаю, що б я робила без тебе, Віть. Ти — моя опора зараз.

Шаблій (міцно тримаючи її, дивлячись в її очі):
Ти не повинна це проходити одна. І я буду з тобою, поки ти не відчуєш, що здолала все. Ми разом, пам'ятай це.

(Шаблій ніжно торкнувся своїм чолом до її, потім носом — легкий, майже невидимий дотик, від якого у Олі пробігли мурашки по шкірі. Його погляд був м’який, сповнений турботи і безмовного запитання: “Ти тут? Ти справжня?”)

(Він коротко, з повагою, поцілував її в губи, хотів відсторонитися, не тиснути — але Оля, раптово, м’яко затримала його. Її пальці торкнулися його щоки, ніби просили: ще трохи, не відходь, не зараз.)

Оля (тихо, із ніжністю, майже шепочучи):
Не йди… ще трішки…

(Віктор не відповів словами. Він лишень лишився поруч, нахилившись трохи ближче, їхній поцілунок став глибшим — не пристрасним, а повним довіри, вдячності і ніжності. У ньому було все, що вона боялася сказати вголос. Він відповідав без поспіху, з терпінням, яке давала лише справжня любов.)

(Після кількох секунд, коли їхні губи розійшлися, Оля не відводила очей.)

Косач (тихо, ледве чутно):
Це вперше за довгий час, коли мені не страшно.

Шаблій (обіймаючи її ще міцніше, нахиляючи голову до її скроні):
І більше не буде. Я обіцяю.
Оля (ледь чутно, з тремтячою усмішкою, все ще не відводячи очей):
Віть… це наш перший поцілунок за кілька місяців.

(Її голос звучав ніби здивовано, ніби вона тільки зараз усвідомила, як давно не відчувала чогось справжнього, м’якого, ніжного. Віктор на мить завмер, а потім подивився на неї ще глибше.)

Шаблій (тихо, із розумінням, із болем і теплом одночасно):
Ти заслуговуєш на поцілунки, в яких немає страху… тільки любов.
І якщо це наш перший — нехай буде початком чогось нового. Без болю.

(Оля опустила погляд, її пальці все ще лежали на його грудях. Вона відчувала, як б’ється його серце — рівно, спокійно, ніби обіцяло їй тишу після бурі.)

Косач (м’яко, ніби з вибаченням, але щиро):
Я боялася дотиків. Але ти — не лякаєш. З тобою хочеться бути. Просто бути.

(Віктор злегка нахилився й торкнувся її чола губами — повільно, з повагою. Це був його спосіб сказати: “Я тебе чую. І не поспішаю.”)

***