Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Задзвонив мобільний телефон, і на мить Блумквіст зрадів. Незалежно від того, Еріка це чи Пернілла, він пообіцяв собі, що розмовлятиме дружньо й справді слухатиме. Та номер не висвітився, і це його дещо насторожило.

— Це Мікаел Блумквіст? — запитав молодий голос.

— Так, — відповів Мікаел.

— Ми можемо поговорити?

— Якщо спершу назветеся.

— Мене звуть Лінус Брандел.

— Окей, Лінусе, що тобі треба?

— Я маю для тебе історію.

— Слухаю!

— Розкажу, якщо спустишся вниз, дійдеш до паба «Бішопс армс» і зустрінешся зі мною.

Блумквіст був роздратований: цей Лінус Брандел не лише дозволяє собі розмовляти з ним владним тоном, а ще й приперся в його район.

— Гадаю, досить і телефонної розмови.

— Таке не варто обговорювати відкрито.

— Лінусе, чого це розмова з тобою завдає мені такої нудьги, га?

— Може, ти мав поганий день.

— День таки видався поганий, це вже точно.

— Ну от… Спускайся в «Бішоп», я пригощу тебе пивом і розповім щось надзвичайне.

Найбільше Блумквістові хотілося гарикнути: «Годі мені наказувати!» Однак, сам не знаючи чому, — либонь, через те, що в нього не було кращого діла, ніж сидіти у квартирі й думати про своє майбутнє, — він сказав:

— За своє пиво я плачу сам… Ну, добре, прийду.

— Мудро.

— Але, Лінусе…

— Так?

— …якщо ти почнеш довго й нудно розповідати мені про всякі дикі теорії змови, про те, що Елвіс живий і що тобі відомо, хто стріляв в Улофа Палме, то я зразу піду додому.

— Fair enough,[4] — відказав Брандел.

Розділ 3

20 листопада

Ганна Балдер стояла на кухні своєї квартири на Торсґатані і курила «Кемел» без фільтра. На ній був голубий домашній халат і зношені сірі капці. Вона мала красиве густе волосся й зовнішню привабу, проте видавалася досить виснаженою. Губа в неї розпухла, а чималенький шар макіяжу навколо очей був накладений не лише з естетичних міркувань. Ганні Балдер знову добряче нагоріло.

Було б неправильно сказати, що вона до цього звикла. Ніхто не звикає до таких знущань. Але це зробилося частиною її життя, і тепер вона навряд чи пам’ятає ту веселу особу, якою колись була. Страх став невідривною частиною її істоти, а віднедавна вона почала курити по шістдесят сигарет на день і вживати транквілізатори.

У вітальні бридко лаявся Лассе Вестман, і Ганну це зовсім не дивувало. Вона вже зрозуміла, що він шкодував про щедрий жест у Франсів бік. Власне кажучи, для неї від самого початку то була загадка. Вестман покладався на гроші, які Балдер надсилав для Авґуста. Довгий час він жив саме з них і частенько примушував Ганну писати брехливі листи про непередбачені витрати на викладача чи на реабілітацію, чого, звісно, насправді не було. Ось чому їй здалося таким дивним, що Лассе дозволив Балдерові забрати хлопчика.

Глибоко в душі Ганна знала відповідь. То була своєрідна зарозумілість, спричинена алкоголем. А обіцяна роль у новому детективному серіалі на четвертому телевізійному каналі додала Вестманові ще більшої впевненості. Та насамперед — Авґуст. Лассе вважав хлопчика за огидного й підозріливого, хоч Ганна ніяк не могла збагнути чому. Як хтось може ненавидіти Авґуста?

Він просто сидів на підлозі зі своїми пазлами й нікого не чіпав. Хіба тільки мав чудний, усепроникливий погляд, що викликав у людей усмішку, і вони зазвичай казали, що хлопчик, либонь, має глибокий внутрішній світ. Та Вестман від того чомусь завжди дратувався.

— Господи, Ганно! Він дивиться просто крізь мене, — часом викрикував він.

— Але ж ти кажеш, що він ідіот.

— Він справді ідіот, та в ньому все одно є щось небезпечне. Гадаю, він щось замишляє проти мене.

Це була, звісно ж, нісенітниця. Авґуст ніколи не дивився ні на Вестмана, ні на кого іншого, тож нікому, мабуть, і не мислив лиха. Зовнішній світ йому тільки заважав, і хлопчик був щасливий у своїй шкаралупі. Проте Вестман, напиваючись до зеленого змія, вважав, що хлопчик планував якусь помсту, — оце й була справжня причина, чому він відпустив Авґуста, дозволивши грошам вислизнути з їхнього життя. Які дурниці! Принаймні отак це собі пояснювала Ганна. Але тепер, коли вона стояла біля раковини й курила так напружено та знервовано, що аж тютюн потрапляв на язик, їй подумалося: а може, щось у цьому все ж було? Може, Авґуст таки ненавидів Вестмана? Може, він хотів покарати його за всі побої, а може, — Ганна заплющила очі й прикусила губу, — хлопчик ненавидів і її?

Така самозневага з’явилася в неї відтоді, як вечорами її почала охоплювати нестерпна туга, і вона запитувала себе, чи не нашкодили вони з Вестманом Авґустові. «Я поганка», — пробурмотіла Ганна, і саме цієї миті Лассе їй щось крикнув. Жінка не розчула.

— Що? — перепитала вона.

— Де, в біса, судова постанова про опіку?

— Нащо вона тобі?

— Я доведу, що він не має права держати його при собі.

— Ти ж оце тільки радів, що позбувся його.

— Я був п’яний і дурний.

— А тепер раптом протверезів і порозумнішав?

— Ще б пак! — наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.

Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.

Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.

Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, — не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.

— Ну, що тепер?

Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.

— Що? — перепитав Балдер. — Що?

Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з