Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Левін зробив паузу, думаючи, що вислів «божевільні зміни» не варто було говорити, бо так він наче намагався видаватися надто розкутим і молодявим, та й узагалі годі розтікатися мислію по древу й весь час жартувати. Як сказав би Гокон Сернер, у журналістів з малою зарплатою почуття гумору теж невелике. «Ба ні, — вирішив Уве, — я з усім упораюсь. Я перетягну їх на свій бік!»

Блумквіст перестав слухати десь після того, як Левін почав пояснювати, що всі вони мають подумати про дигітальну зрілість, і тому пропустив повз вуха слова, що молоде покоління не знає ні про «Міленіум», ні про Мікаела Блумквіста. На жаль, це була саме та мить, коли він вирішив, що з нього досить, і вийшов випити кави в редакційну кухню, тож не мав найменшого уявлення про те, що норвезький консультант Арон Улман голосно, щоб усі почули, сказав:

— Сумно. Невже він так злякався, що його забудуть?

Та насправді тоді це хвилювало Блумквіста найменше. Його розлютило, що Левін вважав, ніби їх можуть урятувати ці всі споживацькі опитування. Не на клятих дослідженнях ринку заснували журнал, а на пристрасті й запалі. «Міленіум» досяг успіху, бо був вірний курсові, який уважав за правильний і значущий, а не тому, що намагався вгадати, куди дме вітер. Мікаел просто стояв на кухні, міркуючи, скільки мине часу, перш ніж до нього вийде Еріка.

Відповідь не забарилася. Дві хвилини. По тому, як цокали її підбори, Мікаел намагався визначити, чи сильно вона розгнівалася. Однак, ставши біля нього, Еріка тільки зажурено всміхнулася.

— Як ти? — спитала вона.

— Просто несила це слухати.

— Ти розумієш, що людям неймовірно незручно, коли ти так поводишся?

— Розумію.

— Гадаю, ти розумієш також, що «Сернер» не може нічого зробити без нашої згоди. Ми й досі все контролюємо.

— Чорта лисого ми контролюємо. Ми їхні заручники, Ріккі! Хіба ти цього не розумієш? Якщо ми їх не послухаємося, вони відмовлять нам у допомозі, і тоді ми опинимось у справжній дупі, — сказав він голосно й сердито, а коли Еріка, цитьнувши на нього, похитала головою, додав стиха: — Вибач. Я поводжуся як розпещене дитя. Я — додому. Мені треба подумати.

— Ти працюєш усе менше й менше.

— Ну, в мене є ще невикористані відгули за понаднормову роботу. Вважаймо, що тепер я ними користуюся.

— Нехай так. Зайти до тебе ввечері?

— Не знаю. Справді, я не знаю, Еріко, — сказав він і, покинувши редакцію, вийшов на Гетґатсбаккен.

Пронизливий вітер і крижаний дощ ударили Мікаелові в лице. Блумквіст ішов, клянучи все на світі. Проминаючи книгарню, він на мить задумався, чи не заскочити туди й не купити ще один англійський детектив, щоб на якийсь час забути про все на світі. Натомість Блумквіст звернув на Санкт-Паулсґатан. Коли він порівнявся з суші-рестораном, у нього задзвонив мобільник. Мікаел був упевнений, що то Еріка. Але на екрані телефона висвічувалося ім’я його дочки Пернілли. Було очевидно, що вона обрала не найвдаліший час для спілкування з батьком, а той уже почав докоряти собі, що надто мало для неї робить.

— Привіт, дорогенька, — озвався Мікаел.

— Що це за шум?

— Вітер і дощ, певно.

— Окей, окей, я швидко. Я вступила на письменницькі курси в Біскопс-Арне.

— То тепер ти хочеш писати, — промовив він надто різким, майже саркастичним тоном, і це з усякого погляду було несправедливо.

Йому б годилося просто привітати її, побажавши удачі, проте Пернілла так багато років металася між дивними християнськими сектами, вивчала то одне, то друге, не довівши нічого до пуття. Тож, коли вона заявила про нову зміну в своєму житі, він відчув лише безсилля.

— Це не надто схоже на вигук радості.

— Sorry,[2] Пернілло. Я сьогодні не в гуморі.

— А ти колись буваєш у гуморі?

— Просто я не впевнений, що письменство — гарна ідея, беручи до уваги те, в якому стані тепер ця галузь. Мені дуже хочеться, щоб ти знайшла собі щось справді годяще.

— Я не маю наміру віддаватися нудній журналістиці, як ти.

— Ну, а як ти збираєшся писати?

— По-справжньому.

— Окей, — сказав Мікаел, не допитуючись, що саме вона має на увазі. — Тобі вистачає грошей?

— Я підробляю у «Вейнз коффі».

— Не хочеш прийти сьогодні повечеряти? Ми б усе обговорили.

— Нема часу, тату. Я просто хотіла, щоб ти знав новину, — сказала вона й закінчила розмову.

Мікаел спробував був знайти щось позитивне в доччиному ентузіазмі, але марно. Через це йому стало ще гірше на душі. Поквапом минувши майдан Маріяторґет і вулицю Горнсґатан, він дістався своєї квартири на Беллмансґатані.

Здавалося, він тільки-но звідси вийшов. У нього виникло дивне відчуття, ніби віднині він більше не має роботи і тепер стоїть на межі нової форми існування, де не треба гарувати і є бездонне море часу. Блумквіст ненадовго задумався, чи не прибрати йому в квартирі. Усюди валялися журнали, книжки й одяг. Однак замість цього він узяв з холодильника дві пляшки пива «Пілзнер урквел» і всівся на дивані у вітальні, щоб обміркувати все на тверезу голову, якщо взагалі можна міркувати тверезо, хильнувши трохи пива. Що ж йому робити?

Блумквіст не мав жодної ідеї і, либонь, найбільше тривожився через те, що втратив бажання боротися. Навпаки, він ніби примирився з тим, що «Міленіум» вислизає зі сфери його інтересів. «Чи не час почати нову справу?» — питав він себе. Це, звичайно ж, була б зрада щодо Еріки й інших. Та чи здатен він керувати журналом, що живе з самої реклами й передплати? Ану ж він розкриється краще деінде?

Навіть таким гігантам, як великі ранкові газети, сьогодні доводиться скрутно, і єдине місце, де є ресурси й гроші на журналістські розслідування, — громадські ЗМІ: «Екот»[3] чи Шведське телебачення… зрештою, чом би й ні? Мікаел згадав Кайсу Окерстам — вельми привабливу жінку, з якою він час від часу зустрічався, щоб хильнути по чарочці-другій. Кайса завідувала телевізійною програмою, присвяченою розслідуванням, і вже не перший рік намагалася перенадити його до себе. Однак Мікаела ніколи не цікавила її пропозиція, попри запевнення в усебічній підтримці й цілковитій свободі творчості.

«Міленіум» був