Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

лікарям. За тиждень до Нового року я повіз Тео на прийом до дитячого кардіолога у приватну київську клініку Viva. Догідлива приязна лікарка середніх років проглянула попередні (зокрема й зроблені під час операції) кардіограми, потім зробила не лише кардіограму, але й ехокардіографію, і насамкінець прослухала серце за допомогою цифрового стетоскопа. Ніколи не бачив нічого подібного — до гумової трубки, що з’єднувала навушники з розтрубом і діафрагмою стетоскопа, було прикріплено матово-сірий пристрій завбільшки з невеликий смартфон із яскраво-синім табло. Під час прикладання до грудей апарат аналізував шуми та візуалізував серцевий ритм. Якщо система фіксувала підозріле відхилення, відповідний індикатор на екрані сповіщав про це.

Ні на кардіограмі, ні під час УЗД, ні з використанням супермодного стетоскопа жодних відхилень виявлено не було. Лікарка констатувала, що малий повністю відновився після того, що сталося під час операції, тож має цілковито здорове серце.

5

Грудень — перший місяць після операції з видалення гнійника за вушком — минув спокійно. Теодор їв, спав і грався, наче нічого не трапилося. Подеколи вередував, але загалом поводився як нормальна здорова дитина. Так було до новорічної ночі.

31 грудня, приблизно о пів на дев’яту вечора, ми з Євою й Теодором приїхали до моєї мами проводжати рік, що минув. О десятій дружина вклала Тео спати, ми попрощалися з мамою і, залишивши під ялинкою подарунки для Тео, вирушили до «Чорної перлини» на влаштовану Євиними колегами новорічну вечірку.

Гулянка вдалася на славу: яскрава, кипуча й по- українському безглузда. Молодий офіціант — пізніше Єва сказала мені, що взяла його на роботу за півтора місяці до Нового року, — примудрився нализатися до нестями ще до бою курантів. О пів на першу бідолаху вивели на вулицю, потримали над безсніжним узбіччям траси Київ — Чоп, даючи проблюватися, після чого заштовхали до таксі й відправили додому. Решта шумно розважалась і вигадувала ідіотські конкурси до третьої ночі. За чверть до четвертої ранку з подвір’я «Чорної перлини» в не по-зимовому тепле, затягнуте брудно-сірими хмарами небо вистрелили останні феєрверки, і народ почав помалу роз’їжджатись. От тільки роз’їжджатися хотіли не всі. З півдесятка працівників «Чорної перлини» — і серед них моя дружина — жадали продовження корпоративу. Комусь із компанії зателефонував бармен із «4 × 4» — ще одного, подібного до «Перлини» комплексу, розташованого трохи далі вздовж траси, ближче до Рівного, — і запросив до сауни.

Ми забрали залишки бухла, покинули машини перед готелем і попростували пішки — «Чорну перлину» від «4 × 4» відділяло кількасот метрів. Я, якщо відверто, нікуди вже не хотів. Страшенно втомився від компанії, де Єву знали всі, а я практичного нікого, тож пертися трасою до «4 × 4» і ще кілька годин зависати в бані з іншою, не більш знайомою компанією, кортіло менше за все на світі. Але мусив іти, адже податися додому без Єви також не міг.

Уже в роздягальні перед басейном, у ту мить, коли Єва, підсміюючись після останнього розказаного кимось жарту, загорталася в довжелезний білий рушник, тенькнула моя мобілка. З того як витяглося обличчя, коли я видобув Samsung із кишені джинсів і зиркнув на екран, Єва здогадалася, що це не чергове привітання з Новим роком.

— Хто там?

— Мама, — подивився на дружину й уточнив: — Моя мама.

Єва вся наче стяглася, скулилася.

— Алло, — я приклав телефон до вуха. — Мам?

— Мироне! — голос був безплотним, невикінченим якимось і тріскучим, немов скрип розбитого скла під ногами.

— Що таке? Чому ти не спиш?

— Я не знаю… я не… — вона говорила ривками, задихаючись, так, ніби слова стали землею, липким багном і їх треба виштовхувати з горла. Я спробував уявити, що могло аж так налякати матір, і раптом збагнув, що за двадцять п’ять чи двадцять шість свідомих років не пригадував випадку, коли вона здавалася б настільки безпорадною й слабкою. Навіть 2002-го, коли в шкільному туалеті на перерві між уроками один з її учнів перерізав лезом вени на зап’ястку (я тоді ще навчався в школі), вона зберігала спокій і витримку. — Я не можу більше!

З телефона долинув плач — ні, радше крик — Теодора. Я подумав, що щось негаразд із мамою, що вона розбудила Теодора, а він спросоння розгубився й так реагує на те, що коїться з бабусею.

— Тобі недобре?

— Не мені! — зойкнула вона. Оглушливий лемент на задньому тлі не припинявся. — Це Теодор! Мені не вдається його заспокоїти, Мироне, він кричить, він безперервно верещить… із ним щось не так, такого ще не було… він прокинувся і кричить, нібито… я не знаю, що з ним.

Я на мигах показав Єві: одягайся. Останнє виявилося зайвим, дружина й так зрозуміла.

— Мам, він уже не маленький, — я ввімкнув гучний зв’язок і поклав телефон на лаву. Ми з Євою похапцем одягалися. — Спробуй заспокоїти. Спитай, може, в нього щось болить, поміряй температуру.

— Він не реагує на мене, — мама опанувала себе, і зі зміни голосу я відчув, як зачепило її моє зауваження. Це справді виглядало трохи тупо: давати поради вчительці з більше ніж тридцятирічним стажем.

— Добре. Нам треба двадцять хвилин.

Розпачливий, надривний і приголомшливо гучний крик лунав, поки я не натиснув кнопку «Перервати зв’язок».

На мені були джинси, тонкий гольф кольору кави з молоком і сірий жакет від Henry Cotton’s із шоколадними латками, тож я впорався швидше за Єву, яка мусила спочатку дати раду панчохам, а потім влізти в тісне, по фігурі плаття.

— Чекай біля виходу, — сказав я, — піджену машину.

Я вихором пролетів вісімсот метрів від сауни «4 × 4» до «Чорної перлини». Не помічаючи, як важко гупає серце, ганяючи жилами загуслу від алкоголю кров, заскочив у Nissan і завів двигун. На секунду — неначе риба, що скинулася над водою, — в голові спалахнула думка, що надто п’яний, аби сідати за кермо, але я тут-таки втопив її в глибинах мозку.

Дружина чекала на правому узбіччі. Я подумки похвалив її, що перейшла на протилежний від «4 × 4» бік, позбавляючи мене необхідності розвертатися або чекати, поки вона перебіжить. Єва пірнула в салон; я краєм ока побачив, що в неї в руках моя зимова куртка, і тільки тоді усвідомив, що бігав до «Чорної перлини» без верхнього одягу.

— Довго чекала?

— Ні. Поїхали.

Я натиснув на акселератор. Зі швидкістю 80 км/год ми помчали Рівненською, потім вулицями Курчатова й Мірющенка, стрілою проминули Чорновола. Я пригальмовував лише перед світлофорами і ямами, а їх на тій клятій Рівненській вистачало, проте навіть на перехрестях стрілка