Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Чоловік, з яким ти знюхалася, не зовсім звичайний», — кажу я собі. І справа не в тому, які речі він має, а в тому, яких не має. На грубому листку паперу я складаю перелік. Його ручка додає моєму дрібному, густому почерку ширину й нахил, до яких я не звикла. «Нема халата», — занотовую я. То й що? Лише одна піжама, до того ж запакована? Мабуть, на випадок, якщо доведеться спішно їхати до шпиталю, придбана з тих же міркувань, з яких матері радять не покладатися на булавки на білизні… Ані шарфа, ані шапки: напевно, сильний імунітет до застуд. Але чому в цього чоловіка немає жодних джинсів? Чи знаю я кого-небудь, — кого-небудь, — хто не мав би хоча б одних, навіть якщо вже ніколи не вдягатиме їх, просто джинсів, що лишилися з шістдесятих років? І жодного светра з високим коміром. Жодної шкіряної куртки, жодного блейзера, жодної-однісінької самотньої малесенької футболочки! Де ці вельветові штани, які я звикла бачити на чоловіках, де сандалі, де спортивні куртки, картаті фланелеві сорочки?
Я передивляюся свій перелік. «Усе нормально, — гучніше лунає його веселий голос у сусідній кімнаті. — Не переймайся, я був радий допомогти і радий, що ми все владнали. Побачимося завтра, відпочинь, тобі нема про що хвилюватися…» Я опускаю ноги з ліжка, сідаю прямо, різко згортаю папір та засовую його в сумочку, що стоїть на підлозі біля ліжка. Грюкають вхідні двері, він з’являється на порозі спальні усміхнений: «Усе, готово, він пішов. Час відсвяткувати це. Люба, ти молодчина, що дочекалася й не засмутилася через цю неприємність; час випити трохи вина…»
Незабаром північ, ми лежимо на його ліжку. Склалося так, що ми не випили вина, а натомість одразу перейшли до сексу. Ми кохалися поспіхом, майже не скинувши одягу; після того ми разом прийняли душ і я сказала йому, що це вперше за десять років, що я більше полюбляю лежати у ванні. Загорнувшись у рушники, ми з’їли три великі шматки чорничного пирога, що залишився після вечері, і допили пляшку «Шаблі». Я лежу на спині, дивлячись на стелю, підклавши руки під голову. Він розтягнувся поруч зі мною й лежить на животі. Його права рука підпирає голову, а ліва лягає на мої груди. Посеред оповідки з низкою буденних статистичних фактів, якої він домігся від мене, — брати, сестри, батьки, баба з дідом, рідне містечко, школи, роботи, — я замовкаю та заплющую очі. «…Будь ласка, — думаю я, небагатослівна навіть подумки, не в змозі повернутися до нього й зробити перший крок, — будь ласка…» У тиші він промовляє: «Я хочу тобі дещо показати». Він виходить із кімнати, повертається з дзеркалом для гоління, дає мені болючого ляпаса, сідає на краю ліжка. Моя голова падає на подушку. Він хапає мене за волосся й тягне, допоки я не зазираю йому в очі. Він піднімає дзеркало, аби я могла подивитися, і ми разом спостерігаємо симетричну пляму, що розтікається по моїй щоці. Я дивлюся на себе, зачарована. Я не впізнаю це обличчя: воно бліде, немов полотно, на якому розквітли чотири смуги, червоні, як бойова розкраска. Він ніжно й обережно торкається їх.
Наступного дня, під час ділового ланчу з клієнтом, я втрачаю думку на середині речення, коли в пам’яті виринає відображення в дзеркалі, яке я побачила вчора вночі. Нестримна хвиля бажання заливає мене так несподівано, що я навіть відчуваю легку нудоту. Я відсовую від себе тарілку та ховаю долоні під серветкою. Від усвідомлення того факту, що до зустрічі з ним залишилося ще чотири години, мені хочеться залементувати вголос.
4
І так це тривало крок за кроком. І оскільки ми почали проводити разом кожну ніч; оскільки кожна додаткова зміна була незначною за своєю суттю; оскільки він кохався дуже, дуже добре; оскільки я швидко втратила через нього розум (не лише з фізичної точки зору, але переважно через це), трапилося те, що я несподівано відчула себе — через короткий проміжок часу, десь близько двох тижнів — у стані, що його знайомі мені люди схарактеризували б як патологічний.
Мені жодного разу не спало на думку назвати це патологією. Я ніколи й ніяк «це» не називала. Я не розповідала про це жодній живій душі. Коли я віддаюся спогадам, здається неймовірним, що це саме я прожила такий період у своєму житті. Я наважуюся лише пригадувати ті тижні як окремий феномен, що залишився далеко в минулому; фрагмент мого життя, нереальний, мов сновидіння, позбавлений жодного значення.
5
«Це незвично для чоловіка — мати котів», — кажу я. «Та невже?» Ми дивимося Кронкайта[5]: приємне знайоме обличчя, що — під належним шаром зовнішньої турботи — назавжди застигло в заспокійливій масці надійного добросердя… Землетрус, що стався на іншому кінці земної кулі, більш близька загроза чергового транспортного страйку, індекс Доу Джонса зріс на два пункти… «Жартуєш? — стомлено каже він. — Ніби я не знаю! Собаки — це зовсім інша історія.
Але в жодного зі знайомих мені чоловіків, які ще не одружені, нема навіть одного кота, а тим паче кількох». «Гм», — кажу я. «Коти — це для дітей або маленьких старих пані, якщо тобі цікава моя думка, — продовжує він. — Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, — кажу я, — тоді чому…» «Від них немає нічого, крім неприємностей», — перериває мене він. «Принаймні ці не дуже линяють, — невпевнено бурмочу я й врешті кажу: — Ніхто не змушує тебе тримати котів». «Це так кумедно, — каже він. — Це до чортиків смішно, якщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять з половиною тижнів», після закриття браузера.