Читати книгу - "Іспанський варіант"

— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.

— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

— Перевірте документи!

— Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:

— Ви теж іноземець?

— Так.

— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:

— Який у вас паспорт?

— У мене зовсім» немає паспорта, — відповів Вольф. — Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.

— Оце так нерви, — посміхнувся Пальма.

— У мене їх нема, — теж усміхнувся Вольф, — як і документів.

«Центр…. Після того, як він роздобув вантажну машину в латиському посольстві й особисто сам провіз сім'ї повсталих крізь нацистські патрулі в ліс, я запропонував йому поїхати до Праги й зустрітися там з Борцовим, який доставив гроші, зібрані МОДРом, конче потрібні, щоб урятувати найактивніших шуцбундівців. Він погодився і спитав мене, хто я є насправді. Розуміючи, що зустріч з Борцовим у нього неминуча, я сказав йому, що я — представник МОДРу. Він довго роздумував, мабуть, вагався перед тим, як потвердив свою згоду поїхати до Праги й провезти через кордон чемодан з грішми, щоб урятувати шуцбундівців. Вольф»

Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.

Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.

— Ну, а з готелю, як я пригадую, — вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, — я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори — відпочивати й кататися на лижах.

— У гори?

— В гори.

— Куди саме?

— Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається.

— І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались?

«Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, — напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. — Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів — і це було найстрашніше».

Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт — і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, — лише тоді Ян зрозумів, що все це означає…

— Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше.

— І в Прагу ви з Відня не їздили?

— Виходить, Прага вас теж цікавить?

— Цікавить, Пальма, цікавить.

Прага. 1934

Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа.

— Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? — запитував його журналіст. — Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання?

— Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно.

— Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? — спитав журналіст із Швейцарії.

— Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури.

— Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі?

— А вас? — посміхнувся Борцов.

— Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості!

— Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так?

— Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій.

Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись:

— І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали?

— Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? — спитав журналіст з «Вашінгтон пост». — Ми вас чи ви нас?

— Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді.

— Ви одружені?

— Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!»

— Ви закохані, мосьє Борцов?

— Я відповідаю на свої запитання лише самому собі.

— У вас є діти?

— Нема.

— Яку людську рису ви ціните найбільше?

— Талановитість.

— Ваш найулюбленіший письменник?

— Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо — це свідчить про вашу малу начитаність.

— Це правда, що ви — резидент Комінтерну в Європі? — спитав кореспондент «Берлінер цайт».

— Особисто мені про це невідомо.

— Я представляю тут газету «Жицє Варшави», — сказав молодий журналіст, підводячись. — Пане Борцов, ви стверджуєте, що представляєте вільну літературу демократичної держави. Чи не вбачаєте ви парадокс у тому, що вважаєте себе вільною особистістю, тоді як у вашій країні відсутня багатопартійна система?

— По-моєму, ви плутаєте свободу особистості з багатопартійною системою. Ці поняття між собою не пов'язані, хоча я певен — історично вони розвивались паралельно. Точніше кажучи, свобода особистості може розвиватись і при багатопартійній, і при однопартійній демократії. Річ у тім, як ставитися до самого поняття свободи особистості. З мого погляду, свобода особистості — це свобода розвитку закладених в особистості здібностей. А скільки саме партій сперечається в парламенті, це аж ніяк не стосується до розвитку здібностей індивідуума. Скільки партій у Радянському Союзі? Одна. Скільки партій у Сполучених Штатах? Дві. Отже, якщо йти за вашою логікою, в Сполучених Штатах удвічі більше демократії, ніж у Радянському Союзі? Скільки партій у Франції? Шістнадцять. Отже, у Франції свободи у вісім разів більше, ніж у Сполучених Штатах? Лік у математиці починається з одиниці, а не з двійки.