Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пригоди Піноккіо 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди Піноккіо" автора Карло Коллоді. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 32
Перейти на сторінку:
в полум’я. Я не можу допустити, щоб Арлекін, мій добрий друг, помер замість мене!

Ця гучна героїчна заява розчулила всіх присутніх ляльок. Навіть поліцейські, хоч вони теж були дерев’яні, заплакали, мов зголоднілі телята.

Манджафоко лише хвильку був твердий і невблаганний, та і його пройняла жалість. На нього знову напало чхання. Чхнувши разів із п’ять, він простягнув свої обійми і ласкаво проревів:

— Ти чудовий хлопчина! Йди-но сюди і поцілуй мене.

Піноккіо притьмом кинувся до нього, видерся, мов білка, по довгій бороді і цмокнув лялькаря просто у кінчик його носа.

— Тож мене помилувано? — запитав бідолашний Арлекін таким тихим голоском, що його ледь було чути.

— Тебе помилувано, — відповів Манджафоко і додав, зітхаючи і хитаючи головою: — Най буде так! Сьогодні я з’їм недосмаженого баранця. Але наступного разу, якщо станеться таке, всім буде непереливки!

Коли ляльки почули про помилування, вони всі вибігли на сцену, засвітили, немов до святкової вистави, лампи й каганці та закружляли й застрибали у веселому танку. І тривали веселі танці аж до світанку.

Розділ 12

Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом

Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:

— Як звуть твого батька?

— Джеппетто.

— Його ремесло?

— Бідність.

— І багато він заробляє?

— Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.

— Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.

Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.

Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.

— Добридень, Піноккіо, — сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.

— Звідкіля ти знаєш моє ім’я? — здивувався Піноккіо.

— Я добре знаю твого батька.

— І де ж ти його бачила?

— Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.

— А що він робив?

— Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.

— Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.

— Чому?

— Бо я став поважною персоною.

— Ти — поважною персоною? — глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.

Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.

— Нема чого сміятися! — розсердився Піноккіо. — Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.

І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.

Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.

— А що ти збираєшся робити з цими монетами? — запитала Лисиця.

— Перш за все, — відповів Дерев’яний Хлопчик, — я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.

— Тобі — буквар?

— Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.

— Поглянь на мене! — сказала Лисиця. — Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.

— Поглянь на мене! — повторив Кіт. — Дурне навчання вартувало мені обох очей.

Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:

— Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!

Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.

Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.

— Бідолашний дрізд! — сказав Піноккіо Котові. — Чому ти так погано з ним учинив?

— Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову.

Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика:

— А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет?

— Що?

— Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі?

— Ще б пак! Але як?

— Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все.

— А куди ви мене поведете?

— У країну Дурисвітію.

Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив:

— Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй-богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр-р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це!

— То ти справді вирішив іти додому? — сказала Лисиця. — Нехай тобі буде гірше, іди!

— Іди! — повторив Кіт.

— Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя!

— Щастя! — повторив Кіт.

— Твої п’ять цехінів от-от могли б перетворитися на дві тисячі.

— На дві тисячі! — знову повторив Кіт.

— Але як? — запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.

— Можу тобі пояснити, — відповіла Лисиця. — Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, — що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні — зерном.

— Тож, — не сходив із дива Піноккіо, — якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок?

— Розрахунок доволі простий, — відповіла Лисиця, — ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві

1 ... 6 7 8 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Піноккіо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди Піноккіо"