Читати книгу - "Ностальгiя"

Стах на ходу натягував на себе рибальську екіпіровку, яка ще не зовсім висохла після його вчорашньої купелі й надягалася туго, із рипом, особливо ботфорти. Нарешті притупнув ними, накинув на голову вогкий важкий капелюх, і якби до того капелюха та ще пір’ячко з квочки, яка висиджувала в ньому курчат, то зі Стаха був би викапаний д’Артаньян, котрий оце поспішає не на рибу, а в Париж — поспішає до королеви з діамантовими підвісками. Правда, шпага у нього з бамбука, зате ж яка довжелезна — кого хочеш дістане.

— Там у повітці є гумовий човен, — гукав Стах. — «Юрюзань», добра штука, але немає коли накачувати. Проспали, гайда.

Він жужмом хапав усе в оберемок — вудки, підсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, — і коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому віниччі, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав підбирати.

Тільки на березі Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотіло, і, наступаючи на кінчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед і завмер, заворожений тихим плином туману — валки сивих волів брели за сонною течією.

— Вітер буде північний, — сказав Стах. — Це добре. За північного вітру тут найкраще клює.

Неподалік під вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловік у куфайці, зігнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку.

— О, люди вже наловили, — буркнув Стах і відверто втупився у рибалку.

Той вдавав, що нікого не помічає, ще нижче схилив до замка іржаве від рудої щетини лице. Потім сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мішок (з півпуда набрав) і, дивлячись собі під ноги (йому ні до кого діла немає), почвалав собі берегом, показуючи їм горбату спину.

— Горобець? — здогадався Микола.

— Він, стерво.

Стахів запал пригас. А коли побачив надломлений кінчик, то смачно вилаявся, сплюнув і, вкоротивши вудлище, уже без поспіху, знехотя почав перев’язувати волосінь.

— Є такі люди, — сказав він, — зустрінеш їх — і жди невдачі.

Справді, на тихому плесі їхні поплавці стриміли мертво, як забиті гвіздки, — хоч би тобі хвостом щось торкнуло, де там, ні хвоста, ні лусочки.

— Мабуть, упав тиск, — мовив Стах. — Щось у скронях шумить. Бач, ніде й не скинеться.

Він зозла жбурляв у воду балабухи каші з макухою, мастив олією пальці, пересував поплавець на жилці, міняючи глибину, — нічого.

Вже давно зійшло сонце, але тепла не було — зривався холодний північний вітер. І коли сіверко увійшов у силу, коли він погнав високу хвилю і думка була вже змотуватися, несподівано почався жадібний кльов. Хвиля накривала поплавці, підкидала їх, як смітину, однак таку погоду карась любив і хапав наживку майже на льоту, ще до того, як вона опуститься на дно.

— А я тобі що казав? — ожив Стах, вкидаючи до садка пузатого карася-метиса. — За північного вітру тут завжди отак, тільки встигай тягати. Бач, бач!

— Так що нічо’ не проспали, даремно ти сердився.

Їм стало весело, легко, і вони говорили, сміялися, навіть кричали, бо вітер шумів у вухах, та риба ловилася і ловилась, не лякаючись того крику, і вони хвалили цю невідь-як збережену річку, підхвалювали один одного за спритність, кмітливість, а найбільшу хвалу співали цьому північному дужому вітрові, реготалися, коли він зірвав зі Стаха капелюха й пошпурив у воду (на щастя, прибився до берега), просили його не втихати, бо ще не знали, що треба цей вітер проклясти, цей вітер уже розносив по світі страшну біду, він дув із Чорнобиля, який гримнув ще до того, як вони поїхали з Києва, але ж ніхто нічого не знав, ніхто нічичирк.

І навіть у неділю, коли зайшов Сергій і сказав, так, між іншим, що хлопці-шофери з київського рейсу чули, начебто сталась якась аварія на Чорнобильській атомній станції, навіть тоді і Микола, і Стах пропустили те поміж вух: що зробиш, день у день трапляються десь аварії, без цього теж не обходиться.

Стареньке запорошене радівце у Миколиній хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте у першу чергу рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели до цього, рятуймо їх, відклавши усе на світі, і не тільки тому, що вони не винні, навіть не розуміють, що сталося, а тому, що це — наше майбутнє, це наш народ.

Просякнутий пилюгою Стахів «брехунець» про це мовчав, світ сміявся, співав, викрикував гучні слова, і Микола зі Стахом також сміялися, співали, проголошували тости за річку, за вдалу риболовлю і за північний вітер зокрема.

Потім Сергій мотоциклом відвозив Стаха на вечірній поїзд, і Микола теж вмостився у люльку («Я тебе проведу, старенький»), і на темному пероні районного полустанка вони також сміялись, дуріли, на прощання буцалися лобами, як молоденькі бички, що бралися в ріжки, і Стах насилу встиг скочити в поїзд, стрибнув уже на ходу і визирав із-за плеча сердитої провідниці, а Микола махав йому важким допотопним капелюхом, який чомусь опинився на його голові, і кричав: «Попутного вітру тобі! Північного!» — хоч попутний вітер мав би віяти з півдня, поїзд ішов звідти.

Коли Стаха забрала далина, Миколі ураз зробилося сумно, самотньо, маркітно, він попросив Сергія відвезти його в містечко на пошту: вирішив подзвонити Софії.

Автоматичного зв’язку з Києвом не було, довелося з півгодини почекати, поки телефоністка попросила його в кабіну, Микола зайшов, узяв трубку і не встиг ще сказати два слова, як Софія його перебила й загукала таким голосом, аж Миколу обсипав мороз: що сталося? Йому відлягло, коли дізнався, що малий здоровий, усі живі й здорові, а лихо в якомусь реакторі (слово, правда, погрозливе), який здумав бабахнути зовсім невчасно. Софія, мабуть, панікує, про небезпеку «мирного атома» Микола ніколи не чув, ходили плітки, що може прорвати Київське море й тоді всім капець, це правда, а про реактор навіть чуток не було.