Читати книгу - "Нескінченна історія"

З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стов­бур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.

Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:

- Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!

І прицмокнув язиком.

А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійс­ності.

Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійс­ністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому — впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю — пе­реповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів яки­хось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмо­вити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.

А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо віді­рватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.

Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по- справжньому вмів) — вмів уявляти собі щось так виразно і яскра­во, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книж­ка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.

Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавст­ва, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схован­ці, і читає. Ця книжка — саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!

За тиждень Вушвузуль, маленький нічний альб, пер­шим дістався до мети. Чи, радше, був переконаний, що діс­тався першим, адже він летів.

Була призахідна пора, і хмарки на вечірньому небі на­гадували рідке золото, коли він зненацька зрозумів, ще йо­го лилик вже ширяє над Лабіринтом. Так називалася не­озора - від небокраю до небокраю - рівнина, що була нічим іншим, як велетенським суцільним квітником, який пере­повнювали бентежні та запаморочливі пахощі й казкові, неймовірні барви. Поміж куртинами, живоплотами, галя­винами і клумбами з найдивовижнішими і найрідкісніши- ми квітами бігли, звиваючись, широкі доріжки і вузенькі стежечки; при цьому вони творили такі кунштовні* (* вишукані, мистецькі) й хит­ромудрі розгалужені візерунки, що вся ця безмежна, бага­тобарвна рівнина перетворювалась у безконечний, розло­гий лабіринт. Ясна річ, цей квітник-лабіринт створили ли­ше для забави і потіхи, а не на те, щоби по-справжньому заманити когось у пастку чи збити зі сліду зловмисників. Для цього він не годився, та й Дитинна Царівна зовсім не потребувала такого захисту. Адже в цілому безмежному цісарстві Фантазія не було нікого, кого вона мала би бояти­ся. І на те була своя причина, що її ми незабаром довідаємо­ся.

Шугаючи отак - геть безшелесно - на своєму лилику понад квітниковим Лабіринтом, нічний альб мав нагоду поспостерігати за всілякою дивовижною звіриною. На ма­ленькій галявинці поміж бузком і якоюсь рослиною із золо­тистими квітами бавився і пустував у промінні призахідно­го сонця невеличкий гурт молодих єдинорогів, а раз альбові навіть здалося, ніби під велетенським дзвіночком він угле­дів славнозвісного птаха Фенікса, який визирав із гнізда, - хоча Вушвузуль не був до кінця впевнений. Та йому не хотілося повертатись, аби переконатися остаточно, - щоби не гаяти часу. Адже у самісінькому центрі Лабіринту, виблис­куючи чарівною білістю, притаманною хіба що феям, уже виднілася Вежа Зі Слонової Кості - саме осереддя Фантазії, місце, де жила Дитинна Царівна.

У когось, хто ніколи не бував у цих місцях, слово «ве­жа» могло б викликати хибне уявлення — образ, скажімо, дзвіниці чи замкової баніти. Але Вежа Зі Слонової Кості була велетенська, наче ціле місто. Здалеку вона нагадувала високий і стрімкий гірський шпиль, закручений спіраллю, як слимакова хатка, виготовлений з величезної цукрової брили, а її вершечок губився десь у хмарах. І тільки набли­зившись, у цьому велетенському цукровому конусі вдава­лося розгледіти незліченні башти і башточки, бані, дахи, еркери, тераси, арки, сходи і балюстради, вигадливо поєд­нані між собою. Усі вони були вирізьблені з найбільшої фа­нтазійної слонової кості, причому кожна, навіть найменша, деталь була зроблена з так майстерно, що навіть зблизька здавалося, ніби це - найвигадливіше з мережив.

В усіх цих спорудах розмістився імператорський двір Дитинної Царівни: камердинери і фрейліни, віщунки і зві­здарі, маги і блазні, герольди, кухарі й акробати, танцівни­ці на канаті та мудрі оповідачі історій, посли, садівники, сторожа, кравці, шевці й алхіміки. А ген-ген, угорі, на са­місінькому вершечку цієї велетенської вежі, в мініатюрно­му павільйоні у формі пуп’янка магнолії мешкала сама Ди­тинна Царівна.

Зрідка випадали ночі, коли місяць сяяв у зоряному небі особливо розкішно, і тоді пелюстки, філігранно виточені зі слонової кості, розкривалися, розпускалися, пуп’янок ста­вав величною квіткою, а в її осерді сиділа Дитинна Царів­на.

Маленький нічний альб приземлився на своєму лилику на одній із нижніх терас, там, де містилися стайні для різ­номанітних істот, на яких їздили верхи. Вочевидь, хтось уже встиг попередити про його прибуття, бо на нього чека­ли п’ятеро створінь з цісарської варти, які допомогли йому спішитися, шанобливо вклонилися і мовчки подали кубок зі слонової кості з церемоніальним привітальним напоєм. Вушвузуль поквапливо пригубив напій із кубка, щоби тіль­ки дотримати формальності, й віддав його вартовим. Кожен з-поміж них теж надпив по ковтку вітального напою, а тоді всі вони ще раз вклонилися і завели лилика до стайні. Усе це відбувалося в цілковитій мовчанці.

Опинившись у відведеному для нього місці, лилик - від виснаження - навіть не торкнувся до їжі й питва, а негайно склав крила, наче парасольку, зависнув на кігтиках униз головою і поринув у глибокий сон. Того, ще він зробив за кілька останніх днів, виявилося