Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Любові полум’я 📚 - Українською

Читати книгу - "Любові полум’я"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Любові полум’я" автора Ніка Нікалео. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 54
Перейти на сторінку:
плачу від тієї біди! Лише подекуди виринають, як білі гриби серед торішнього листя, вицяцькані і доглянуті садиби заможних селян. І від того ще більш разючою стає бідність і убогість решти населення. А дорогою ми завжди натикаємося на та-акі п’яні мордяки, серед яких є і зовсім молоді хлопці. Вечорами нарід, втомлений щоденною важкою працею, прагне розслабитися. А які розваги на селі? Танці у напіврозваленому клубі по неділях та обов’язкові бійки після того. Ось і увесь релакс по-їхньому. А у будні — вечірній моціон вздовж проїжджої частини. Дівчата, одягнуті і розмальовані, наче західні повії, по двоє, троє повільно лавірують від хати до хати, час від часу переполохано розбігаючись від хмільних окриків уже деградуючих хлопців. Серце крається!

Віолі справді було прикро дивитися на цю сумну картину. Адже сама колись могла опинитися на місці цих бідолах, якщо б Бог не дав великого дару співати та почуття обов’язку іти далі за своїм голосом. Не зупинилася на церковному хорі і не марила стати весільною співачкою. Ніколи не бачила себе у такому амплуа, тому, напевно, й не могло з нею такого статися. Була щаслива від того, що не залишилася на селі з батьками. І водночас боліла її душа за таке безперспективне майбутнє тих людей. Раніше мріяла, що коли буде можливість, обов’язково поклопочеться про те, аби у школі Ліска заснували мистецький гурток, де б діти могли вчитися малювати, ліпити, співати чи танцювати. Але село вимирало. Уся молодь тікала у місто. І вже скоро й зовсім не стало школи у її селі…

У спогадах час спливає швидко.

— Добридень. Ваші дані? — до водія нашого автобуса підійшов охоронець найбільшого у містечку готелю, пригадала перше привітання у Трускавці Віола.

— Доброго дня. Львівська опера — на бенкет, — відповів шофер.

— Проїжджайте і паркуйтеся у правому крилі. Тільки там є місце для автобуса, — повідомив молодик, попередньо звірившись із записом у своєму журналі.

На парковці перед височенним готелем «Ріксос-Прикарпаття» стояли престижні автівки. Транспорт від оперного театру, у якому приїхали ми, — струнний оркестр, тріо бандуристок та вокалісти, — ледь вмостився на стоянці.

Я вийшла, прихопивши зі собою сценічний одяг на вішаку. Глибоко вдихнула свіже передвечірнє повітря. О, як же там багато кисню! Було доволі прохолодно. А в мене було зовсім відкрите плаття! Добре, що в останню мить все ж прихопила своє пухове болеро.

Перед входом до готелю пломеніла червона килимова доріжка. Довкола будівлі почепили кольорові кульки, які при кожному подиху вітру так і пнулися вгору, намагаючись ковтнути тієї омріяної всіма свободи, відірвавшись від стовпця. Усюди сновигали охоронці з раціями, у сонцезахисних окулярах. Не уявляєш, Катю, як це смішно! Нагадує кадри із блокбастера «Люди в чорному», де головні герої стежать за кумедними прибульцями. Тут усе проходило з не меншою серйозністю. Тільки зелених гуманоїдів бракувало!

— Проходьте направо, — один із вартових вказав мені дорогу. — Там вас зустрінуть.

Я рушила у вказаному напрямку. Ішла, із непідробним захопленням розглядаючи гідний п’ятизіркового класу готель: мармурова підлога і колони, дорожезні бутіки, що ховалися в еркерах першого поверху, оригінали картин сучасних художників на мольбертах уздовж коридору і… білий рояль. Зрозуміло я тут же опинилася біля інструменту і спробувала відкрити кришку. Та не піддалася.

— Перепрошую, чи можна ним скористатися, — я запитала офіціанта, що пропливав з тацею поруч.

— Ні, на жаль. Але ввечері буде піаніст і ви зможете насолодитися музикою, — відповів той із вдаваним співчуттям. — Ключ тільки у нього.

Хлопець ледь помітно кивнув головою і попрямував до лобі-бару, де сиділи за стійкою учасники економічного форуму. «Товстосуми», внутрішньо посміхнувшись, я пригадала дотепне слівце. А тут воно бездоганно пасувало ще й до округлих черевець їх власників.

— «Товстопузики» їм певно пасувало б ще більше, — додавши, зіронізувала Катя.

Усю музичну трупу розмістили у невеличкому номері для персоналу, де не було навіть такого необхідного для актора дзеркала. Мужчини вийшли і жінки швиденько почали приводити себе до порядку у цих майже польових умовах. Нам не звикати.

— Якщо б не ті гроші, що мені пообіцяли, я б тут такий скандал влаштувала! — обурювалася одна із наших бандуристок.

— Справді, такий розкішний готель, а нам дали якусь задрипану комірчину! — підтвердила інша, ледь протиснувши пишні груди у занадто тугу, вишивану бісером національну сорочку.

— А ти, що ж не переодягаєшся? — звернулася вона до мене.

А я розгублено стояла посеред кімнати з вішаком у руках, на якому висіла моя пишна спідниця з корсетом.

— Та ж мені тут взагалі розвернутися ніде, — поскаржилася я. — Мабуть, вийду і зачекаю поки ви закінчите. У мене і так останні номери…

— Як хочеш.

Я зачепила одяг на стаціонарний вішак, який довелося відсунути з кута майже на середину кімнати, щоб вільно помістилися об’ємні сценічні шати. І зачинила за собою двері.

У коридорах і залах готелю панувала піднесена і водночас метушлива атмосфера. Усюди було повно ділових людей з бейджами, за якими обслуга у ресторані і кафе розпізнавала тих, хто вже оплатив усі послуги і харчування. Чимало приїхало й іноземців, поруч з якими постійно крутилися перекладачки. Були й журналісти. Один з них, новинар упізнав мене і вирішив скористатися ситуацією, убивши відразу двох зайців.

— Віоло! Здрастуйте, ви мене пам’ятаєте? — гукнув мені, коли я уже спускалася сходами до бювету.

— А, Олександре! Ну, звичайно. Я ще не скаржуся на пам’ять.

— Дасте невеличке інтерв’ю? Так, для культурних новин…

Ми розмістилися поруч розкішного Стенвею, для красивих фотознімків. І цим привернули увагу усіх присутніх. Навіть, Голова обласної ради, що якраз проходив повз нас з делегацією, здивовано оглянув дівчину, яку знімала камера, — посміхнулася із підтекстом Віола. — А після інтерв’ю, я обстежила майже усю готельну площу, побувавши і в ресторані, і в басейні, і навіть у тренажерній залі, та зиркнувши на годинник, вирішила, що вже час переодягтися і повернулася до виділеної комірчини.

Відчинила двері, постукавши, і від несподіванки аж заціпеніла. Приміщення було вщент заповнене оркестрантами і безнадійно прокурене ними ж. Я навіть не зрозуміла одразу, де подівся з вішака мій одяг. Та й сам вішак кудись безслідно зник.

— Панове, де ж моє плаття?!

— Віоло, а ти добре пам’ятаєш, що залишала його тут? — вирішив пожартувати один слинявий скрипаль.

— Із чого б це мені сьогодні вже вдруге нагадували про мою пам’ять. Я не жартую. Це моє особисте плаття, а не реквізит, — я вже починала нервувати від чого затремтів мій голос.

— Овва, — протягнув керівник оркестру і за сумісництвом диригент, — то не є добре дарма хвилюватися для вокаліста перед виступом. Хлопці,

1 ... 6 7 8 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любові полум’я"