Читати книгу - "Блокбастер"

– Ти з якої частини? – спитав я, нарешті відсапавшись.

Він глянув на мене округленими очима.

– Не знаю.

– Як це – не знаєш?

– Не знаю. Просто не знаю.

– А як ти попався?

Він дивився на мене так, наче намагався зрозуміти моє запитання.

– Увечері мене злапали. Я «осою» вистрелів по танку, танк по мені. Біля мене вибухнуло й підкинуло в повітря.

– Ну?

– Знайшли ці… Розбудили мене.

– Цієї ночі, дивлюсь, нас усіх брали уві сні. А де інші?

– Які інші?

– З твоєї частини.

– Не знаю. Мабуть, я був сам.

– Сам проти танка?

– Мабуть.

– Ти з якої бригади? Як тебе звуть?

Він мовчав. І при цьому дивився відкрито й щиро.

– А звідки ти?

Уперше від часу нашої зустрічі мій незнайомий приятель здавався схвильованим. З його вимови я припустив, що він один із місцевих бійців.

– Та рана на голові – усе гаразд?

– Просто розсічення. Думаю, коли падав. Трохи шумить у вухах, але все нормально.

– Куди тепер?

– А ти з якої?

– Зі сто дев’яносто дев’ятої. Правда, уявлення не маю, де ми, а де вони.

– Сто дев’яносто дев’ята?

Безіменний нахилився.

– Іти можеш?

– Здається, можу.

– Сто дев’яносто дев’ята… Це туди. Ходімо. Тільки…

– Що?

– Леоне непоганий, але Куросава – митець.

Колишня сільська школа зараз перетворилася на управління бригади. Штаб розміщувався в останньому класі з правого боку на першому поверсі. Поряд був кабінет біології, де влаштували кімнату відпочинку для командування. Кухня також була поряд, завжди відчинена. Куховарка, яка всеньке життя варила для дітей, зараз мала трохи старшу, хоч і не набагато серйознішу клієнтуру. Три класи на першому поверсі віддали під спальні приміщення для взводу військової поліції і розвідників та під центр зв’язку. Самі безбороді хлопчаки. Частина з них – перебіжчики з регулярної армії держави, яка тепер розпадалася і з якою ми воювали, частина – добровольці, які після кількох боїв знайшли своє місце в нашій бригаді, і частина – призовники, законослухняні громадяни, які ніколи навіть не билися, але чесно відгукнулися на заклик батьківщини.

У штабі я був уперше. Почувався по-дурному: я сидів за шкільною партою, переді мною – геть усенькі командири, а за їхніми спинами на стіні – шкільна дошка, на якій хтось крейдою намалював герб республіки, прикрасивши його квіточками. Чи ми всі в цій ненормальній ситуації здитиніли, і якщо так, то це добре чи погано?

Ми точно змінювалися. Уперше я це зрозумів, коли Бранкович повернувся з лікування. Він був членом нашої команди, ми любили ті самі фільми, сміялися з тих самих анекдотів. Полюбляли влаштовувати дрібні капості, на які інші тільки докірливо хитали головами, але ніхто нам не дорікав. Пригадую, як ми одного вечора увімкнули тривожну сирену біля Шименого вуха – майже одразу, як тільки бідолаха ліг у ліжко. За день-два до того його призначили командиром відділення, і він щойно повернувся з кількома солдатами з нічної перевірки. Підняли ми тоді на ноги весь штаб. Церовець вимагав негайно нас усіх покарати. На щастя, ми були прикомандированим підрозділом, тож комбриг Кватерник не був нам прямим начальником, а Шиме добре знав про всі наші витівки і переконав Церовця, що сам знайде спосіб угамувати нас. А сам потім на нас навіть сердито не глянув. Може, подумав, що сам винен – перш ніж лягти спати, сказав, буцімто такий втомлений, що його й сирена не підніме.

Того ранку після повернення з патрулювання Бранковичу зламали пальця. Виходячи з машини, він ухопився рукою за стійку кабіни, а Черкез, не бачивши того, щосили грюкнув дверима. Вказівний палець зламався у двох місцях. Коли ж через місяць він повернувся з лікування, ми помітили, що Бранкович якось дистанціювався від команди. Він і далі був з нами, але значно тихіший. Якось після вечері вирішили ми його відверто спитати, що сталося. Не може людина так різко змінитися. Бранкович м’явся-терся і врешті відповів: «Соррі, пацани, я більше не можу вас підтримувати. Просто ви вже інакші, не ті, які були спочатку». І нам дійшло, що це не Бранкович змінився, це ми за той місяць стали кардинально інші, незрозумілі для людини, якої кілька тижнів тут не було.

Після того як Бранкович розкрив нам очі, ми почали питати себе, де межа, за якою настає божевілля, і як її помітити. Думали, чи божевілля наближається поступово і його вчасно можна розпізнати, чи охоплює з усією силою зразу, і ти вже нічого не усвідомлюєш. Найбільше цікавило нас, чи розуміє божевільний, що він божевільний. Як-от коли людина напивається – є ж такий стан, коли пияк розуміє, що це остання чарка, після якої алкоголь остаточно затьмарить розум. А якщо він це усвідомлював, то чи хотів він зупинитися на цій чарці, чи з власної волі віддався зеленому змієві? Ми мали й самі збагнути, що деякі наші вчинки ніяк не вкладалися в межі нормальності. Стати на галявині за п’ятдесят кроків один від одного й стріляти, цілячи якомога ближче до голови – це межувало з божевіллям. Але тоді нам здавалося доволі кумедним слухати свистіння куль біля вуха. Наскільки близько ми могли витримати, і чи така допитливість була варта ризику? З цілковитою довірою віддавати своє життя до рук іншого, навіть якщо це й була хвороблива гра, яка нас розважала, – тоді це здавалося абсолютно нормальним.

– Перш за все – раді тебе бачити, щасливцю, – звернувся до мене Товариш Замполіт.

Так ми прозвали офіцера, який ще кілька місяців тому носив оливкову форму й розповідав нашим противникам ті самі казочки, якими зараз напхав нас. Єдина відмінність полягала в зміні полярності. Усі присутні по-батьківському на мене подивилися, аж мені стало соромно. Я знав, що має минути ще чимало часу, перш ніж я сам собі відпущу події на лісопилці.

– Чи міг би ти нам відповісти на кілька запитань? – вів далі Товариш Замполіт.

– Я докладно розповів Церовцю з поліції, але питайте все, що вас цікавить.

– Оцей, що ти його привів із собою…

Я його перебив:

– Він мене привів, не я його. Якби не він…