Читати книгу - "Рибалки"

Того вечора вражена мати важко крокувала будинком. Вона не дала нам вечері.

— Ви не заслуговуєте того, щоб їсти в цьому домі, — сказала вона, крокуючи взад-уперед між кухнею та своєю кімнатою. Її руки трусилися, а дух надломився. — Ідіть і їжте рибу, яку ви наловили в тій небезпечній річці, нехай вона вас наситить.

Вона зачинила двері кухні на замок, щоб ніхто з нас не потягнув собі їжі перш ніж лягти спати, але була така схвильована, що продовжила вести притаманний для свого ображеного стану монолог до пізнього вечора. І кожне слово, що злітало з її вуст, кожен звук її голосу глибоко проникали в наші голови, як отрута, що просякувала тіло до кісток.

— Я розповім Еме, що ви накоїли. Я певна, що коли він почує це, то покине все й повернеться сюди. Я знаю його, знаю Еме. От побачите, — мати клацнула пальцями, а потім ми почули, як вона вишморгує носа у край своєї раппи. — Думаєте, я б позбулася життя, якби котресь із вас утопилося в тій річці? Я не перестану існувати, якщо хтось із вас вирішить заподіяти собі шкоду. Ні. Anya nke na’ akwa nna ya emo, nke neleda ina nne ya nti, ugulu-oma nke ndagwurugwu ga’ghuputa ya, umu-ugo ga’eri kwa ya — Око, що сміється з батька й зневажає літню матір, нехай виклюють ворони долин і роздере хиже птаство.

Того вечора мати закінчила свій виступ оцим уривком із Книги приказок Соломонових — найстрашнішої з відомих мені частин Біблії. Згадуючи той вечір, я розумію, що, мабуть, саме те, як вона цитувала уривок — мовою іґбо, наситивши слова злістю, — і зробило його таким осудливим. Окрім того, мати промовила решту англійською замість іґбо, мовою, якою з нами розмовляли батьки. Між собою ми балакали йорубською, мовою міста Акуре. Хоч англійська й була державною мовою Нігерії, але вона лишалася мовою формальною, якою до людини зверталися незнайомці й чужі. Вона потенційно могла викопати цілий кратер між людиною та її друзями чи ріднею, якби хтось вирішив перейти на неї. Тому наші батьки рідко коли вдавалися до англійської, окрім таких випадків, як цей, коли слова мусили вирвати землю з-під наших ніг. Батьки були в цьому майстрами, тож мати досягла бажаного, бо слова «втопилися», «усе», «існувати», «небезпечна» прозвучали важко, вивірено, гостро й докірно і, залишившись у наших головах, мучили нас до пізньої ночі.

атько був орлом.

Могутнім птахом, який улаштував своє гніздо вище за решту собі подібних і ширяв у повітрі, наглядаючи за своїми молодими орлятами, як король наглядає за троном. Наш будинок — бунгало на три спальні, яке він придбав того року, коли народився Ікенна, — був його високим гніздовищем; місцем, де він владарював зі стиснутим кулаком. Саме тому згодом усі думали, що коли б він не поїхав з Акуре, наша домівка не стала б такою вразливою, і ті напасті, що випали на нашу долю, ніколи б не сталися.

Батько був незвичайною людиною. Коли всі підхопили псалми про контроль за народжуваністю, він — єдина дитина в родині, де мати понад усе хотіла йому братів і сестер, — мріяв про будинок, повний дітей, мріяв про цілий клан нащадків зі своєї плоті. Ця мрія стала приводом для численних кепкувань у кусючій економічній ситуації в Нігерії 1990-х років, але він відмахувався від образ так, ніби то були просто комарі. Батько накреслив ескіз нашого майбутнього — мапу мрій. Ікенна мав стати лікарем, але пізніше, потому як Ікенна з раннього віку почав виказувати захоплення літаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енуґу, Макурді й Онічі були авіаційні школи, в яких Ікенна міг би навчатися, батько змінив лікаря на пілота. Боджа мав стати юристом, а Обембе — родинним лікарем. Попри те, що я хотів бути ветеринаром, лісником чи доглядачем тварин у зоопарку — та взагалі будь-де, аби там були тварини, — батько вирішив, що я стану професором. Девід, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переїхав до Йоли, мав стати інженером. Лише для Нкем, нашої однорічної сестри, батько не мав готового вибору кар’єри. Він казав, що для жінок вирішувати такі речі немає потреби.

Ми від самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали від того вечора, коли мати пригрозила розповісти батькові про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнівом тата. Їй здавалося, що нас до цього підбили злі духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волітимемо, аби сонце впало на землю й спопелило її разом із нами, аніж відчуємо силу батькового прочухана на шкірі своїх сідниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взує чужого черевика, якщо власний намокне, — він радше ходитиме по землі босоніж.

Коли наступного дня, у суботу, вона пішла до крамниці з Девідом і Нкем, ми зробили все, аби знищити всі докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав свої вудки й одну запасну під іржавенькими листами покрівлі — залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, — що стояли під парканом коло материних грядок із помідорами. Ікенна знищив свої вудки й викинув уламки до смітника за огорожею.

Тієї суботи нас навідав батько, і це сталося точно через п’ять днів після того, як нас упіймали за риболовлею біля річки. Напередодні його відвідин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог міг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався від шмагання. Ми