Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє бажання 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє бажання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє бажання" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 48
Перейти на сторінку:
на лаву й похилився головою на коліна. Ліворуч почулося цокання підборів. Попри сильний біль я обернувся. Біля лави, на якій я сидів, стояла жінка. То була дуже стара жінка, дуже стара й кістлява. Але то не була моя смерть. У руках вона тримала не косу, а театральну сумочку. Вона була у блузі з легкої тканини з рюшами на горлі й на зап'ястях, у темній вузькій спідниці до середини голені, на високих підборах, з дуже старим обличчям, зі зморшками, зі старечими плямами. Її густе сиве волосся було вкладено у високу зачіску. В її вухах гойдалися сережки. То була якась моторошна, потойбічна елегантність.

І ця жінка стояла поряд із його лавою і дивилася на мене своїми несподівано світлими очима. Я також уважно дивися на неї, на її високе, все у зморшках чоло, на її високі аристократичні вилиці, на її запалі щоки. Варто було би підвестися, або запропонувати їй сісти поряд, але я не зробив ні того, ні іншого. Ми так і поговорили, я сидів, зігнувшись, а вона стояла поряд, ледь нахилившись до мене.

— Прийшов час писати не для гонорару, а для вічності. І лише тоді вас відпустять, — сказала вона низьким, мелодійним, ніяк не старечим голосом.

— Які гонорари! Останній гонорар я отримав у 90-му році, — прорипів я.

— Того, за що платили гонорар, писати більше не треба. Настав час писати правду.

— Але ж я підписався про нерозголошення! Такі, як я, забирають свою правду з собою.

— То не пиши, — відказала жінка, — будеш іще багато років зі своєю правдою щоночі кидатися під колеса. А водії гальмуватимуть, і відтягатимуть тебе на тротуар. Не пиши, якщо боїшся розголошення.

— Але що писати? І кому? І хто це надрукує?

— Хто надрукує — не має жодного значення. Головне — написати. Ти вже почав писати в іноземний зошит на спіралі, зі світлиною цуценятка.

— То ви Люся, прибиральниця з нашого видавництва! — радісно вигукнув я, згадавши старшу жінку, високу й кістляву, яка ходила зі шваброю в коридорі й кабінетах нашого видавництва, і мені на мить полегшало. Мені завжди легшає, коли таланить щось з'ясувати.

— Я — не Люся, і не прибиральниця, і не з видавництва, — з гідністю відповіла та жінка, і мені стало прикро, що я образив жінку, котра, можливо, якась акторка, а не прибиральниця, — але ти пиши, то для тебе єдиний спосіб… вижити… а вірніше, померти. Пиши й не думай про нерозголошення.

— Але ж мого підпису ніхто не анулював!

— То не пиши, — знизала плечима жінка і зникла. І я зрозумів, що єдиний спосіб для мене вийти з пекла і здобути спокій, — це просто зараз повернутися до видавництва. Є речі, які не можна відкладати навіть до ранку. Треба просто в цю ніч розшукати великий зошит із цуценям на обкладинці, що мені подарував на день народження мій онук Павло. Дай Боже, щоб у нього все було добре.


ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

У Валерія, як краплі у бляшанці, клацали «лайки» на його варшавський пост. І не на той, що на його сторінці, а на той, який на сторінці сина. Він не знав мережевих друзів Павла, а також не знав, що змушувало їх раптом так бурхливо реагувати на батьків фотоальбом на його сторінці. Павло написав, що ніколи не був у Варшаві, але хотів би відвідати столицю Польщі. А Валерій дописав, що привезе з Варшави щось цікаве, маючи на увазі рукопис Івана Івака. — В мене в руках той зошит, що ти подарував діду перед нашим від’їздом. Замість відповіді Пол Івак тут же вивісив зображення цуценяти з обкладинки, і Валерій навіть не здивувався. В Інтернеті все є. Навіть світлини з обкладинок зошитів п’ятнадцятирічної давнини.

* * *

Та не лише Валерій Івак того вечора стежив за сторінкою свого сина. На екрані принаймні ще двох комп’ютерів блимали варшавські світлини.

— Він у Варшаві, він зовсім близько. Що ми робитимемо, якщо він з’явиться тут? — сказав брат у перших Павла Михась.

— Ми думатимемо про це, коли він реально тут з’явиться, — відповіла його дівчина Ліля, з якою вони вже кілька років живуть разом у сірому будинку на західній околиці Києва. — Глянь, а Павло щойно вивісив якусь світлину цуценяти з великими очима!

Михась перейшов на сторінку Павла і побачив світлину, яку вмить згадав.

— Саме така світлина була на обкладинці зошита, що його Павло подарував дідові Івану на його день народження.

— А звідки ти знаєш?

— А як я міг цього не знати? Це ж було в нашому домі на вулиці Чапаєва. Ми тоді востаннє зібралися всі разом. То були проводи Валерія, Марини і Павла. Дід розчулився, коли Павло зробив йому той подарунок.

— Чудовий песик, схожий на Азика, — сказала Ліля. — Пам’ятаєш Азика?

Азик (скорочено від Лазаря) був песиком їхнього вчителя англійської мови Гаврила Матвійовича, того самого, до кого вони втрьох ходили на приватні заняття.

— Можливо, тому Павло й купив той зошит, що песик був схожий на Азика, — відповів Михась, а дід подумав, що то на честь одного з його оповідань, яке називалося «Цуценя».

— І добре оповідання?

— Я не читав, — відповів Михась. — То мій батько читав твори нашого діда.

А поки там що, Валерій Івак у варшавському готелі збільшив на весь екран зображення песика із зошита і кілька хвилин мовчки

1 ... 6 7 8 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє бажання"