Читати книгу - "Останнє бажання"

А в зошиті, де на обкладинці цей песик, написано багато цікавого.

Син відповів англійською, що для того й дарував дідові зошит, аби там одного дня з’явилося багато цікавого. А Валерій знову відсунув ноутбук і підтяг до себе батьків зошит.

— Не лише фаховий письменник, а й кожна людина може написати одну добру книгу. Це — книга власного життя. Але якщо ви концептуально писатимете книгу свого життя, а не спогади про якийсь його період, то треба дуже ретельно відібрати чолові події, а не прохідні. І якщо у своєму життєписі ви згадуватимете якихось людей, то це мають бути саме ті люди, в чиїх руках були ключі вашої долі, — поважно казав на лекції курсу «Теорія автобіографії» Васілій Гохов на Вищих літературних курсах у столиці Країни Рад, куди мене направила Спілка письменників на початку 70-х років.

— Кожен може написати добру книгу свого життя, якщо зуміє безжально відібрати потрібні факти! Якщо чесно писатиме, що справжня людина — це борець за великі ідеали Країни Рад! — казав і Василь Правда, мій перший наставник із літературного ремесла, керівник закритої літературної студії «Світле майбуття», для бійців незримого фронту, в яких раптом прорізався літературний хист, куди я ходив на початку 50-х. Керівник закритої літературної студії підвищував голос, даючи зрозуміти, що його переконливий літературний псевдонім узято на честь газети «Правда», центрального друкованого органу ЦК ВКП(б), яку читає все прогресивне людство, а не на честь абстрактного поняття, яке стає то не зрозумілішим, що пильніше вдумуватися в нього.

— Коли ви одного дня засядете за автобіографію, то відчуєте: спогади ведуть вас у якісь ірреальні світи, навіть якщо ви — переконаний реаліст. На якомусь етапі минуле керуватиме вами, а не ви минулим. Тому й треба ретельно відбирати, про що писати, а про що — ні. Нащадки судитимуть про вас саме за вашою автобіографією — якщо ви, звичайно, встигнете її дописати.

— Але спершу треба писати про цю буремну епоху, в яку всім нам пощастило жити! Про будівництво світлого майбутнього, в досягненні якого стають на заваді люті вороги! А вже потім про теплі мамині руки, про лагідний батьків голос! — підвищував тон Василь Правда.

— Не бійтеся висвітлити у своїй автобіографії те, чого ви боялися раніше! Адже якщо у вас виникла потреба в автобіографії, то це означає, що ви вже стали тими мудрими людьми, які подолали всі свої страхи, чи не так? — ставив перед аудиторією риторичне питання Васілій Гохов.

Отже, орієнтири, як писати книгу свого життя, я отримав задовго до того, як засів за неї: безжально та безстрашно відібрати саме ті факти свого життя, в яких зосередилася його правда — і правда тих епох, у які я жив. І розповідати про чолові постаті мого життя. Себто, про тих людей, у чиїх руках були ключі від тих дверей, або, вірніше сказати, від тих брам, за якими починалися повороти долі. Не прямий коридор чи тунель, а несподіваний поворот коридору чи вулиці. Або сходи. Вгору чи вниз.

Вельми складно писати про себе тодішнього зі своїм нинішнім досвідом. Написавши чимало творів: і романів, і повістей, і оповідань, я жодного разу не писав від першої особи. То ж і в останньому своєму творі писатиму про себе як про нього.

Я нічого не можу змінити в житті того хлопця, який прожив те життя, правду про яке в усіх деталях знаю лише я, а коли я піду, не знатиме ніхто. Бо той, хто читатиме мою автобіографію, матиме законне право не вірити жодному слову. Або вірити одним словам, а іншим — ні. Я можу лише спробувати розповісти свою правду про життя Івана Івака. Якщо лишуся живим під час тої розповіді. А втім, я пишу для того, щоб відійти, а не для того, щоб лишитися.

Я сиджу в кабінеті в себе на роботі у видавництві, де працюю ледь не тридцять років. Я найстаріший і єдиний працівник кілька років тому поважної, а в цю епоху жалюгідної установи. В мене вдома, здавалось би, суттєво кращий кабінет, де за скляними дверцятами шафок стоять різні книжки, серед них і справді великих авторів. А за моїм масивним письмовим столом червоного дерева, у кріслі зі шкіряним сидінням і прямою високою спинкою тільки й писати шедеври. Але зараз на цьому столі стоїть комп'ютер мого онука Михася. То ж хай йому там добре виконуються домашні завдання, яких його дід у його роки ніколи не робив. Михась допоміг дідові перетягти сюди, у видавничий кабінет, старий програвач для вінілових платівок, який хрипить, зітхає, але ще відтворює музику. То ж я ставлю на диск платівку моєї улюбленої Мільви та розкриваю великий зошит на першій сторінці.

І ласкаво прошу сюди тих людей, хто має ключі, які відімкнуть потрібні приміщення у будівлі мого життя. І вітальню, де висять парадні родинні світлини, а в буфеті блищить радянський кришталь, висміяний молодшими колегами-літераторами як символ безнадійного міщанства… і кабінет, де в шафах стоять добрі й не дуже книжки, а в шухлядах письмового столу в сап'янових коробочках лежать державні нагороди, дані, здебільшого, за різні паскудства… і спальні, о, то найцікавіше, але й там не вся правда… і кухню, письменницьку, звичайно ж... і головне, щоби ті ключі відімкнули всі темні комори і на горищі, і в підвалі… І навіть туалет… Хоча Василь Правда не радив запускати читачів майбутнього до туалету:

— Ви ж не розповідатимете нащадкам про те, як ходили в туалет! — казав наставник, якого потягло пофілософствувати на предмет теорії автобіографії. Студійці почали дружньо реготати. А Іван Івак згадав напис на стіні нужника на слобідці: