Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— І як давно це все відбувається?

— Вісім століть.

— А з якого народу ти? Хто живе в Диких землях?

— Давай будемо іти і дорогою поговоримо. Ніч не вічна, а нам треба минути це поле, щоб дійти до наступного лісу.

— Наступного лісу? — скривилась я.

— Так. Там знову перепочинемо, а потім вже не будемо ховатись вдень і тобі стане легше йти. Моє поселення трохи віддалене від кордону, сама розумієш.

— А чому вас не завоювали? — спитала я, коли ми рушили з місця і попрямували далі.

— Ми дуже невеликий народ. Циркута любить завойовувати когось… вартісного.

— Циркута?

— Імперія белатів. Безкрайня, жахлива. Одинадцять поневолених народів. П’ять тисячоліть могутності. Патрія не мала шансів. Дикі землі їм не потрібні наразі — йдуть війни в інших місцях, важливіших.

— Зрозуміло. А куди ми йдемо? У вас місто, село?

— Побачиш.

— Мені там загрожує небезпека?

— Можливо.

— Тобто ти ведеш мене на смерть? — тихо спитала я. Тигран ішов трішки попереду і на тлі далеких вогнів, які ми обходили дугою по лівій стороні, його силует був цілком чорним. Хлопець не озирнувся та мить помовчав.

— Не брехатиму тобі. Можливо.

— Врятував, щоб згубити?

— Ні. Якщо ти та, хто я думаю — тобі нічого не загрожуватиме, а якщо хтось наважиться напасти — я захищу тебе. Якщо ти ніхто і нічого з себе не представляєш — тебе теж залишать у живих. Але якщо з твого боку буде найменша загроза, якщо ти виявишся шпигункою чи щось подібне — тебе чекає смерть.

— Ким ти мене вважаєш? — запитала я, ніскільки не втішена відповіддю, яка майже нічого мені не пояснила. Лиш пригнітила.

— Я не можу тобі сказати.

— Чому?

— Не можна.

— Я — проклята?

— Іноді мені здається, що всі тут прокляті, тому не приймай близько до серця. Але що б ти не розуміла під словом «прокляття», можу тебе запевнити, що в цих краях його буває дуже важко відрізнити від благословення. Можливо, твій розум не розкривається тільки до певного часу. Не побивайся. Просто прямуй за течією.

— Але це… це ж моє життя. Моя пам’ять. Як можу я ігнорувати все, чим я є?

— Я не кажу ігнорувати. Я кажу набратися терпіння. В мене в житті є багато чого, що я хотів би забути чи бодай на час приховати від себе. Але я не можу цього зробити. В тебе ж є шанс бути ким завгодно, діяти і обирати, не оглядаючись назад. Може, це те, що потрібно кожній людині бодай раз у житті?

Я задумалась над його словами.

— Деякі відчуття чи слова викликають у мене в голові певні асоціації…

— Я щось викликаю? — перебив мене Тигран.

Я відчула, як шаріюсь.

— Що? — його голос став хитрим.

— Розвідник. Це слово, яке ти викликав у моїй голові.

Хлопець тихо засміявся і похитав головою.

— Чому?

— Бо з тобою хочеться говорити, — просто відповіла я. — То як, я правильно сказала? Ти розвідник? Крім того, що Шукач?

Він помовчав.

— Багато запитань. Ти… не маєш пам’яті, але не безпорадна.

Я всміхнулась.

— А що ти можеш сказати про мене? Кого ти бачиш?

— Молоду дівчину, високу і гарну, — почав Тигран з усмішкою. Я собі уявила, яка я вродлива — другий день без гребінця. — Судячи з того, які в тебе руки і нігті, я можу сказати, що важко ти не працювала. А зважаючи на те, яка ніжна шкіра в тебе на стопах і як швидко ти їх натерла, коли ми вчора йшли з пагорба, то ти не звикла до таких шляхів, як той, який ми здолали. Найпевніше, ти була багатою і доглянутою.

— Звучить якось… нудно, — мовила я з усмішкою. — А чому…

— Розвідниця.

— Що?

— Розвідниця, — повторив він. — Ти маєш дзвінкий голос, а тому — менше запитань. Звуки в лузі розносяться далеко.

Ми йшли мовчки доволі довгий час, аж поки вогні селища не перемістились нам за спину.

— Поглянь ліворуч і скажи, що ти бачиш, — раптом мовив до мене Тигран. Я подивилась і, крім темного лугу і так само темного неба з ледь сіруватими прожилками між важкими хмарами, не побачила нічого. Взагалі-то я і Тиграна сприймала, як темний силует у густих сутінках, та з блискучими очима.

— Нічого.

— Добре.

— А що там?

— Застава сервусів. Але якщо ти їх не бачиш, то і вони нас теж. У них такі самі очі, як і в тебе.

— А якщо там є ці дарве… давне…

— Дарвенхардці? Я побачив би їх хіба з дуже близької відстані, тому напевне сказати не можу. Та їхній зір не гірший за мій.

— Як ти впевнишся, що вони не переслідують нас, коли ми підходитимемо до твого поселення?

— Перед світанком, якщо встигнемо дійти, ми перетинатимемо широке плато, на ньому всіх видно, як на долоні. Тоді і впевнюсь.