Читати книгу - "Системне тлумачення кримінального закону"

Петро І, ведучи рішучу боротьбу зі зловживаннями в судовому апараті, категорично забороняв тлумачення законів, яке за тих часів було джерелом зловживання. Особливо різко Петро висловив свої погляди з приводу цього питання в Указі від 17 квітня 1722 р. «Про збереження прав громадських». Такої позиції дотримувалась і Катерина ІІ, яка писала в «Наказі»: «Влада судова складається з одного виконання законів, і то для того, щоб сумнівів не було про свободу і безпеку громадян» (гл. ІХ, ст. 98). «Судді, які судять про злочини, тільки тому, що вони не законодавці, не можуть мати права тлумачити закони про покарання» (гл. Х, ст. 151)[38]. У своїй практичній діяльності Катерина також вимагала, щоб точно дотримувались «букви» закону.

Устав кримінального судочинства 1864 р. встановив, що «всі судові постанови зобов'язані вирішувати справи по точному розумінню існуючих законів, а у випадку їх неповноти, неясності чи суперечливості приймати рішення на основі загального змісту законів» (ст. 12)[39].

Є. Васьковський розмежовує словесне та реальне тлумачення. Він, наприклад, зазначає, що словесне тлумачення звично називається граматичним, а реальне — логічним. Але вживаються й інші назви: для словесного — філологічне, буквальне, а для логічного — діалектичне, філософське, історичне, науково-юридичне, телеологічне, ідеологічне. Найбільш вдалими науковцю видаються терміни «словесне» і «реальне», оскільки ними з повною точністю характеризується сутність обох процесів тлумачення, із яких один визначає словесний смисл закону, а другий — дійсний, реальний. Встановлення смислу кожної норми, на думку Є. Васьковського, має здійснюватись у такій послідовності: спочатку необхідно впевнитись, чи немає можливості скористатися легальним тлумаченням; потім, за відсутності легального тлумачення, необхідно використати словесне тлумачення, щоб установити її буквальний зміст, і, нарешті, звернутись до реального тлумачення, щоб використати результат словесного тлумачення і розкрити її дійсний внутрішній смисл[40]. Водночас, звертаючись до роз'яснень науковця стосовно того, що він вкладає в зміст цих понять, можна зробити висновок, що логічне тлумачення, про яке говорить Є. Васьковський, є прототипом сукупності теперішніх понять «логічного» та «системного» тлумачення.

М. Коркунов у своїх дослідженнях щодо тлумачення права опирається на праці Савіньї, Градовського та Таганцева і вказує, що для того, щоб уміти застосувати норми, насамперед необхідно встановити смисл норми, у чому і полягає завдання тлумачення[41].

На його думку, закон настільки є джерелом права, наскільки він виражає волю законодавця. Завдання тлумачення права охоплює встановлення волі законодавця тією ж мірою, якою вона виразилась у законодавчому акті. За М. Коркуновим, у тлумаченні можна розрізняти два елементи: загальний і специфічно-юридичний. Загальний елемент полягає в загальних способах тлумачення, а саме в граматичному та логічному. Для розуміння написаного та сказаного необхідне ознайомлення з логічними та граматичними правилами[42]. Як зазначає М. Коркунов, сукупність юридичних норм — це одне ціле, яке становить одну взаємопов'язану систему, і виникнення нової норми завжди частково змінює думку попередньо існуючої норми, розширюючи чи обмежуючи її[43]. За вказаними поняттями, окрім граматичного та логічного, розрізняють системний та історичний способи тлумачення. За суб'єктом ученим виокремлено доктринальне та легальне тлумачення. Також дослідник зазначив існування аналогії права та аналогії закону, які не слід змішувати з тлумаченням.

Як зауважував А. Сахаров, історія розвитку кримінального права свідчить про зворотну тенденцію законодавства: від загально позначених злочинів і невизначених покарань («покарати, як цар накаже») — до принципу точних складів і відносно визначених санкцій. А це означає зменшення обсягу судового угляду. Така тенденція спостерігається, зокрема, в історії радянського кримінального права. В докодифікаційний радянський період (1917–1922 рр.) кримінально-правові декрети рідко визначали встановлену за злочини міру покарання, наділяючи цим правом суди та трибунали, які мали діяти виключно згідно з обставинами справи. Кримінальні кодекси передбачали конкретні склади злочинів і визначали передбачені за них покарання. Проте поверхневе зіставлення КК 1922, 1926, 1961 років демонструє тенденцію до збільшення рівня конкретизації і диференціації складів злочинів і відповідних санкцій щодо кожного складу. Цим обсяг судового угляду явно звужувався[44].

Ще в середині 1960-х років А. Венгеровим на основі аналізу постанов у конкретних справах була висунута ідея «прецеденту правової норми». На його думку, як модель правильного застосування норми права прецедент тлумачення через свій інформаційний характер та неодноразове застосування стає загальновідомим, усталеним і враховується в судовій діяльності під час застосування норми права, що сприяє правильному вирішенню кримінальних та цивільних справ[45].

В. Лазарєв вніс пропозицію про доцільність використання в мотивувальних частинах судових рішень з найбільш складних справ посилань, із нормами закону, актів казуального тлумачення[46].

На думку О. Черданцева, діапазон думок радянських авторів є широким. Тут можна простежити погляди, які взагалі заперечують тлумачення: «Суд не тлумачить, а застосовує закони», — пишуть С. Голунський і М. Строгович. Але