Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Коли я увійшов, отой з люлькою встав і подав мені руку. Вказав на крісло з протилежного боку столика. Перекладач попросив розповісти про себе все від початку до кінця.

Я говорив, молодик перекладав, а все ще не відомий мені начальник стояв коло вікна спиною до мене.

Спливали години. Я був голодний, спраглий, хотілося курити, а запитання все не вичерпувались.

— Що ж це виходить, пане, — говорила люлька, — вас, колишнього офіцера, звільнили, потім вигнали з університету, і все для того, щоб створити легенду, наче вас переслідує влада?

— Але це можна перевірити!

— Оці вірші й статтю ви написали, щоб замилити нам очі?

— Генерал Ніколов знає, я написав їх, коли ховався у монастирі.

— А де гарантія, що ви обоє з генералом не завербовані комуністами?

— Уся Болгарія знає, що генерала Ніколова засуджено на двадцять років ув'язнення.

— А звідки у вас ці грубі гроші? Чи не заздалегідь підготовлені?

— Ігумен дав нам на дорогу.

— Ваші відповіді правдоподібні, але непереконливі. Відпустили мене аж надвечір, попередивши, що, коли ранком не розповім, як і для чого закинутий у Туреччину, розраховувати не буде на що. Адже мені добре відомо, які можуть бути наслідки, особливо коли розслідування триватиме у Стамбулі.

У Стамбулі слідство справді розпочалося в другій половині наступного дня.

Я опинився в такій же військовій канцелярії, тільки без тяжкого духу онуч і дьогтю. Сидів на звичайному стільці, витертому такими же штанами, як і мої. Допитували мене американці. Отого з люлькою серед них не було.

На столі розгорнули карту Болгарії. Звеліли нанести на неї всі військові підрозділи, які я знаю. Наніс кілька. Вони не виявили ніякого інтересу. Певно, нічого нового я їм не сказав, але вони повірили, що я не приховую військових таємниць. Принесли іншу карту — розташування аеродромів — і зажадали, щоб я сказав, чи правильно вони позначені. Вони «розставили» аеродроми біля кожного міста уздовж південного кордону. Я виправив деякі їхні «помилки», за допомогою яких вони перевірили, чи я розуміюся на військових справах і чи розповідаю те, що знаю.

Це скидалось на початок серії перевірок.

Перекладач гортав папку, на обкладинці якої було написано болгарською мовою: «Досьє». Відомий трюк для слабкодухих і недосвідчених.

— Розкажіть докладно, котрими шляхами, коли і як дісталися до кордону.

Я вже двічі розповідав про це. Пізніше розповідатиму ще тричі. Перевіряли, чи не виникнуть розбіжності у свідченнях. Якби вони виявились — значить, не йшов пішки, а їхав машиною Державної безпеки.

Показали фотографії. Чотири чоловіки сфотографувалися на згадку. Відразу видно — болгари. Чи знаю когось із них? Нікого.

Під час одного з допитів увійшла людина середнього віку. Не турок, може, болгарин або серб. Скромно, скоріше бідно вдягнений, витертий костюм, краватка у плямах. Чоловік уважно обдивився мене з ніг до голови й скептично скривив рота. Мовляв, не знає.

Відомий номер. Його застосовують усі подібні служби в світі. Увійшов інший. Така ж злиденна постать. І він скептично похитав головою.

Я чекав, що мене битимуть — кулаками, ногами, волячими жилами, кийками. Ніхто мене не бив. Це примушувало бути насторожі.

Мене викликали на допит у будь-який час: тільки-но я засинав чи брав до рук миску з баландою. Розпитували про те, про що питали вже десятки разів. У камері я сидів сам. Була вона темна і вогка, без вікна. Я знав, що за мною безперервно стежать крізь вічко, але вдавав, що нічого не помічаю.

Після чергового допиту перекладач переказав мені слова американця:

— Це може бути твоя остання година. Якщо маєш якісь бажання і прохання, скажи або напиши на цьому аркуші.

Я написав:

«Я втік од червоного терору в Болгарії і попросив політичного притулку в Туреччині. Тут вважають, що я агент комуністів. Коли є можливість, прошу перевірити мою діяльність як юнкера, офіцера і студента, перевірити, які в мене батьки, поговорити з ігуменом монастиря та, коли це можливо, повідомити про моє становище генерала Ніколова.

Шкодую, що слідчі органи сумніваються у щирості моїх зізнань.

Анастас Тодоринов».

Той, хто допитував, жестом наказав іти за ним.

— Усе це відома демагогія.

Перед якимись дверима він щось проказав, і перекладач передав:

— Скажеш іще що-небудь?

— Нема чого.

— Шкода. Тут тобі буде край.

Я добре зрозумів усе, що сказав американець, але дивився на перекладача.

Двері несподівано відчинились, і хтось уштовхнув мене в темну кімнату.

Двері ще не зачинились, як мене засліпили блискавки, і я відсахнувся. Ударився головою об щось чи щось вдарило мене по голові. Я спробував підвестися, але мене знову шмагонуло. З усіх боків сліпили блискавки, як від короткого замикання. Зліва цьвохнув батіг. Я відскочив праворуч, але там мене зустрів оглушливий тріск.

Скільки часу тривало це пекло, не знаю. Відчув вологу на обличчі, неначе несподівано пішов дощ. Почув свій стогін і злякався, чи не марив.

Не марив. Наді мною в напруженому чеканні стояли американець і перекладач.

Я заспокоївся, що не виказав себе, і знову все закрутилось перед очима. Мене сліпили різнокольорові блискавки, приголомшували постріли. Я корчився й знемагав од незрозумілого тремтіння.

Певно, мене знову облили холодною водою, і я отямився. Лежав у камері на голій цементній підлозі. Був певен, що за мною стежать через вічко або за