Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Коли Вельма і ручний лемурчик-верхолаз відійшли, у величезній залі запала ніякова тиша. Квінт заходився никати попід стінами, приглядаючись до інкрустованих панелей, і звук його кроків похмуро відлунював довкола.

Маріс охоче відклала б свою роботу до завтрього, бо в дедалі густіших сутінках стало важко розрізняти відтінки небесних кристаликів. Але якщо вона урве її зараз, їй доведеться заходити в розмову з Квінтом, а це її не гріло.

Нічого не підозрюючи про лихий гумор Маріс, Квінт зупинився під стіною і легенько провів пальця по химерній інкрустації. Кожна панель була прикрашена найтоншими візерунками, викладеними з різноколірної деревини. Різьблені закрутки, кільця та кучерики спліталися у систему більших вихорів, розбиту на рельєфні ґратчасті конструктивні частини, по краєчках кожної з яких пишалися химерні завої, а всередині — мудровані незнайомі емблеми. Квітка та скручена линва. Три перехрещені драбини. Кілька концентричних кіл, розбитих зіркою із сімома променями…

Чогось такого Квінт ізроду ще не бачив!

— Чудасія, та й годі! — ледь чутно прошепотів він.

— Чудасія та й годі… та й годі… й годі… — залящало відлуння, підхопивши його схвильований голос.

Маріс урвався терпець. Хай уже тобі зіпсували півдня, але щоб іще й отак зухвало веселитися! Ось він, живий образ хвастощів та неотесаності. Утелющився сюди, копирсається в її мозаїці, причаровує Вельму, задурманює Мізинчика… Дівчина аж застогнала спересердя.

Квінт рвучко обернувся.

— З тобою все гаразд, Маріс? — запитав він.

— Так, я… — розгубилася дівчина, заскочена його стурбованим тоном. — Просто дере в горлі. — Вона відкашлялася. — Луна завжди спотворює звуки.

Квінт кивнув головою.

— Це найрозкішніше відлуння, яке мені доводилося… ЧУТИ!

— Чути… ути… ти… и…

Вони обидвоє голосно розсміялися, і відляски їхнього сміху змішувалися з відлясками решти звуків, поки Квінт прямував залою до столу, за яким Маріс і досі працювала над мозаїкою. Хлопець демонстративно підніс руки.

— Я нічого не чіпатиму! — запевнив він. — Обіцяю.

— Сподіваюся, — кинула Маріс із напускною суворістю.

Квінт спохмурнів.

— Невже тобі й справді щось тут видно? — запитав він.

— Трохи темнувато, — погодилася Маріс, — та ба, я пообіцяла батькові якнайшвидше закінчити для нього цю штуку. — Вона глянула на Квінта. — Чи не засвітив би ти мені моєї лампи? — попросила дівчина. — Мені не дають.

— Я? — розхвилювався Квінт, і по обличчі юного пірата, Маріс це постерегла, мигцем ковзнула тінь страху — дикого, мимовільного. Та за мить він знов опанував себе. — Засвітити твою лампу? — повторив він бадьорим голосом. — О, будь ласка.

Маріс уважно приглянулася до хлопця. Навіть у темряві його шкіра блищала від поту.

— Ні, якщо це надто морочливо, — сказала вона підступно, — тоді не переживай. За хвильку сюди повернеться Вельма.

— Пусте, — озвався Квінт. — Як вона це робить? Вогняними віхтями? Кресалом?

— Зазвичай вона бере жарину з грубки, — пояснила Маріс. — Щипці на гаку.

Квінт кивнув головою, узяв лампу і повернувся йти. З насурмоненим обличчям прошкував він залою до невеличкої грубки всередині здоровенного коминка. Важко гупало серце. Ноги наче налилися оливом. Йому здалося, ніби краєчком ока він зауважив, як по долівці котиться щось блискуче; він повернув голову в той бік — нічого не видно!

У грубі весело палав світляк, і розпечені до темно-фіолетового жару головешки шугали навсібіч у її нутрі. Охоплений нервовим дрожем, Квінт поставив лампу додолу. Зняв з гака щипці, нахилився до груби і клацнув клямкою. Відчинилися дверцята, змайстровані зі шкла та заліза, і Квінтові в обличчя шибнув струмінь розпеченого повітря.

— Нічого страшного, — шепотів він сам до себе. — Вог… вог… вогонь як-не-як у грубі. Не панікуй. Про… про… просто запхай щипці всередину, злапай одну палахкотючу головешку і засвіти лампу. І тоді будеш на ви…висоті, Квінте. На висоті…

У протилежному кінці світлиці зосереджено супила брови Маріс. Дивацька лункість, чутлива акустика зали нікуди не поділися, і вона чула всі слова, на яких затинався Квінт. Не знати з якого дива, але цей хлопчисько просто ціпенів, коли бачив вогонь. Можливо, вона задалеко зайшла.

І раптом ноги самі понесли її до хлопця.

— Не треба, я обійдусь і так! — вигукнула вона. — Квінте, облиш!

Та Квінт уже тяг палаючий оцупок із груби. Його спітнілі руки так тремтіли, що він ледве міг утримати щипці. Коли ж Маріс закричала, він аж підскочив од звуку її голосу і впустив їх додолу.

Щипці брязнули об кахляну підлогу. Однак палахкий оцупок не впав і нікуди не полетів. Жариста головешка, наполовину охоплена вогнем, завмерла у повітрі за кілька вершків від Квінтових очей.

Немов зачарований, хлопець не зводив з оцупка нажаханого погляду і не міг ані ворухнутись, ані закричати. Вогонь. Вогонь! Він дивився, як дедалі наближаються розпечені до білого жару вогненні омахи. Відчував, як вони дедалі дужче жахтять жаром. Він знову вдихав отой моторошний сморід. Навіть відчував його смак. Обсмалене волосся, звугліла плоть. І чув у вухах оте все. Сичання, потріскування. І крики, крики, крики…

— Ні! Більше це не повинне повторитися! — зойкнув Квінт, і Маріс навіть незчулася, як він сягнув лівицею вперед і вхопив палаючу головешку.

— Квінте! — вереснула дівчина. — Що ти робиш? Не будь… — Квінт укинув головешку назад у грубу і грюкнув дверцятами. Маріс проковтнула клубок у горлі. — …дурнем, — ледь чутно докінчила вона.

Ту ж мить за їхніми спинами відчинилися двері. Квінт і Маріс винувато обкрутилися на місці. У дверях, із повною тацею наїдків, стояла Вельма. Мізинчик сплигнув із плеча трольчихи і помчав до них.

— Я подумала, що вам припадуть до смаку підсмажені жолудеві грінки з гой-ягідним варенням, — озвалася вона, причиняючи ногою двері. — Із волорожачим сиром та сиропом для… — Її брови