Читати книгу - "Акротірський шпигун"

Поряд з шосе тяглися польові кабелі; за містечком Мандіа загін телефоністів лагодив лінію зв'язку — очевидно, в тому місці проводи були перерізані. Мені пригадалися слова підполковника: «Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче…» То тут, то там можна було побачити обнесені колючим дротом табори з палаток чи бараків, перед якими стояли «джипи» і пересувні радіостанції з вигнутими антенами. По боках шосе на незораному полі я побачив сліди танків, а в одному місці ми зустріли цілу колону вантажних автомашин. Справді, англійська армія покрила Кіпр густою сіткою військових опорних пунктів, і я подумав про те, що Вальполь, де б він не копався, досить легко може викликати до себе підозру. На всьому острові навряд чи був клаптик землі, який би не перебував, за визначенням підполковника, «на підозріло близькій відстані від військових об’єктів».

Вальполь, здавалося, вгадав мої думки, бо раптом сказав:

— Окупація цього острова англійськими військами все ж має певне історичне виправдання, хоча Кіпр лише в 1878 році звільнився від турків і став англійським протекторатом, після чого в 1914 році був раптом анексований і тільки в 1925 році об'явлений колонією британської корони. Ще приблизно вісімсот років тому один з англійських королів — якщо не помиляюсь, Річард Львине Серце — під час Хрестового походу привласнив собі цей острів. Пізніше він подарував Кіпр своєму васалові— королю Єрусалиму, після чого англійці знову на цілих сім століть втратили цей ласий шматочок землі…

— Тим краще вони пильнують його тепер, — зауважила міс Ругон.

— Ви, на нашому місці, діяли б так само, — відповів я.

— Ми, американці, — сказав Вальполь, — не займаємось колонізаторською політикою.

— Бо значно простіше, — кинув я, — скупити всю економіку країни, а турботи про порядок і спокій у ній полишити на свого союзника.

Мені було цілком ясно, що в цій дискусії вони обоє були проти мене.

— Ви справді думаєте, — спитала міс Ругон, — що порядок і спокій були б у небезпеці, якби англійські війська покинули острів?

— Звичайно, — відповів я. — Місцеві греки одразу накинулися б на турецьке населення.

— Поки що, — сказав Вальполь, — вони лише закидають камінням наших британських друзів. З цієї причини я звелів прикріпити до своєї машини величезний щиток з написом «Сполучені Штати».

— Будемо сподіватися, що це вам допоможе, — роздратовано відповів я.

На щастя, в цю мить Вальполь завернув праворуч на погану польову дорогу, яка поглинула всю його увагу, ї наша неприємна розмова обірвалась. При цьому він зробив такий крутий поворот, що в багажнику заторохтів шанцевий інструмент, а міс Ругон притиснулась до Вальполя. Можливо, він зробив це навмисно: літні чоловіки, які вже не розраховують, що їм удасться обняти привабливу жінку з її дозволу, іноді вдаються до таких прийомів. В усякому разі я з роздратуванням сприйняв його нетактовний маневр.

Тепер праворуч від нас було південне пасмо кіпрських гір, найвищою точкою якого є двокілометрова вершина Троодоса. Воно поступово спадає на схід цілим рядом менших гір, як, наприклад, Махерас або Ставровуні, що була в давні часи свого роду Олімпом. Ці гори тягнуться аж до портового міста Ларнака, з якого йдуть підводні кабелі до Мальти й Александрії. Перед нашими очима відкривалася велична панорама.

Через півгодини їзди по хвилястій місцевості наш «Лінкольн» вибрався на високий горб, обрамлений стрункими кипарисами, вкритий колючим чагарником і всіяний диким каменем. Вальполь дав нам зрозуміти, що ми вже близько до мети.

Нарешті машина зупинилась, господар наш вистрибнув з кабіни, відбіг кілька кроків убік, і в ту ж мить я почув якийсь невиразний крик, — так кричить людина з переляку або від страшенної люті.

— Ви лиш погляньте, — гукав Вальполь, тремтячи від гніву, — підійдіть сюди, подивіться!

Він пополотнів від обурення. Ми спустились в улоговину й одразу ж збагнули, що його так хвилювало: досить довга траншея майже зовсім була засипана землею і галькою.

Вальполь сипав прокляття, губи його тремтіли; піднявши міцно стиснуті кулаки й випнувши свій орлиний ніс, він нагадував постать біблійного пророка, що в гніві застерігає чи проклинає грішний ізраїльський народ.

Побачивши Вальполя таким роздратованим, я ледве стримався від зауваження, що він необачно забув і над своєю траншеєю поставити великий щит з написом «Сполучені Штати Америки»; адже не було сумніву в тому, що це зробили місцеві повстанці, які, певно, подумали, що тут має бути закладений фундамент нового військового об'єкту. Між іншим, у мене в голові промайнула думка, що він і сам міг бути винуватцем цієї диверсії… Однак я одразу ж відкинув це припущення, бо його обурення, безсумнівно, було справжнім.

— Сподіваюсь, сер, — сказав я співчутливо, — що вони не пошкодили хоча б тих цінностей, які ще не розкопані.

— Звичайно, ні, — з досадою відповів він. — Але ж скільки часу мине, поки мої люди викидають усю цю нечисть. А ми тимчасом станемо схожі на замазур!

— Шкода, — сказала міс Ругон, — але о третій годині мені знову треба бути в Нікозії: верховний комісар влаштовує прес-конференцію.

— Мені дуже прикро, що так розчарував вас, — пробурчав Вальполь, до якого нарешті повернулося самовладання.

— Я хоч скупаюся тут, — вигукнула наша супутниця й побігла до машини, щоб переодягтися.

— Озеро на тому боці, — кинув їй Вальполь навздогін.

Коли ми вийшли на другий бік горба (обидва турки в цей час уже взялися за роботу), я побачив обрамлене карликовими кедрами чарівне блакитно-зелене озеро, а трохи далі на захід — англійський аеродром Акротірі. Добре було видно довжелезні жовто-сірі ангари, аеродромний флюгер метеорологічної станції у вигляді смугастого біло-червоного мішка й опуклу ґратчасту антену радара. З аеродрому долинав пронизливий рев моторів.

— Хочете глянути? — спитав Вальполь, послужливо подаючи мені сильний бінокль, що невідомо звідки