Читати книгу - "Об’єкт 21"

Начальник метеостанції підтвердив його слова і додав, що висота припливу змінюється в різний час.

— Цікаво було б мати точні дані, — сказав Голубенцов. — Дуже важливо також знати глибину й площу дзеркала бухти і швидкість течії води в Чортових воротах під час припливу та відпливу. Я спробував визначити цю швидкість приблизно, звичайно, і зробити деякі підрахунки, але коли секунди лічиш навмання, а відстань вимірюєш на око, точних даних не матимеш.

Мені стало ніяково. Виявляється, в той час, коли ми з Смирновим усі сили й думки спрямовували на те, щоб упоратися з човном, тобто по суті дбали про власний порятунок, людина, яку я запідозрив у боягузтві, вела наукові спостереження. Хто ж, кінець кінцем, із нас трьох проявив найбільше мужності?

Я поділився цими своїми міркуваннями з товаришами; Голубенцов здивовано поглянув на мене. Думка про мужність і боягузтво в нього, мабуть, не виникала, і зараз він не одразу зрозумів, про що йде мова.

— Важливо було б, — сказав він, — частіше вимірювати висоту припливу.

Він просив працівників метеостанції повідомити наслідки своїх спостережень за зміною води в бухті на адресу, яку їм дав.

Погода тимчасом погіршувалась. І коли вона стала зовсім поганою, метеоролог сказав, щоб ми готувалися вилітати. Циклон, який захопив краєм бухту Капризну, проходив мимо.

Ще дув сильний, поривчастий вітер, коли ми прямували на аеродром, де, закріплений тросами, мокрий від дощу, стояв наш літак. Розвернувши проти вітру важку машину, пілот не без труднощів одірвав її від, землі. Супроводжувані привітальними помахами рук зимівників Капризної, ми піднялися в повітря. На трасі справді була чудова сонячна погода.

Через кілька годин я розстався з своїми супутниками. Далі наші маршрути розходилися.

З того часу я два чи три рази зустрічався з Геннадієм Степановичем Смирновим, здебільшого випадково.

Якось мій приятель, завзятий мисливець, запросив мене на змагання в стрільбі по тарілочках.

Під відкритим небом, на великій галявині в березовому гаю, стояла машина, що трохи нагадувала радіолу, заряджену одразу двома дюжинами пластинок, і викидала в повітря плоскі, справді схожі на тарілки мішені. Стрілець, стоячи на лінії вогню, мусив влучити в мішень, перш ніж вона впаде на землю.

Особливе захоплення в глядачів викликав мисливець. що стріляв із двостволки по двох мішенях, які вилітали з машини одночасно і падали в різні боки. Прикладаючи рушницю до плеча, він влучав у тарілки на льоту, розбиваючи їх зарядами дробу на шматочки.

Мисливець повторив цей номер кілька разів, а наприкінці вистрілив по чотирьох мішенях, які були випущені пара за парою, ухитрившись перезарядити рушницю, доки тарілки мелькали в повітрі. Град осколків посипався на землю під бурхливі оплески глядачів.

Мисливець обернувся, і я пізнав Геннадія Степановича.

— Привіт! — гукнув він здалеку. І, підійшовши, потиснув мені руку. — Ну, що поробляєте? А Голубенцова пам’ятаєте? Захворів на «Арктику». Все по узбережжю роз’їжджає. Він там такі чудеса придумав…

Але в цей час Геннадія Степановича покликали в суддівську колегію, і я так і не дізнався, що придумав Голубенцов.

Приятель потягнув мене на виставку собак, яку я, на його думку, мусив обов’язково оглянути. В той день я більше не бачив Смирнова.

Іншим разом я був у складі однієї комісії, яка приймала електростанцію. На мене покладалася перевірка правильності і доцільності фінансових витрат. Новобудова не підлягала нашому відомству, тому в складі комісії здебільшого були люди, мені не знайомі.

Підкомісії в основному закінчили свою роботу. Чекали на експерта, якесь світило в галузі електротехніки.

Розчинилися ґратчасті ворота, і в парк, який оточував електростанцію, в’їхала відкрита легкова машина. В ній сидів широкоплечий чоловік в світло-сірому пальті. Він вистрибнув з машини і почав швидко підійматися по плоских сходинках. Тут тільки я зрозумів, що знаменитістю у галузі електротехніки з розповсюдженим прізвищем Смирнов і є Геннадій Степанович.

Смирнов почав з огляду станції. Він обходив приміщення за приміщенням, уважно оглядав змонтоване обладнання і задавав безліч питань.

В одному місці він зажадав оглянути зворотний бік панелей, на яких були змонтовані прилади автоматики. Знявши піджак (пальто він скинув ще раніше), він втиснув свою огрядну постать у вузький прохід між панелями і довго порпався там, перебираючи сильними пальцями проводи, пофарбовані в різні кольори. Виліз він звідти замазаний чимось коричневим, але, судячи з усмішки, що засяяла на його обличчі, дуже задоволений.

Коли огляд було закінчено, Смирнов сів за акти технічних підкомісій. Він був страшенно причепливий, вимагав підтвердження кожного факту, кожної цифри і, треба сказати, примусив усіх попрацювати.

Чим глибше він вникав у цифри й відомості, тим більше прояснялося його обличчя.

— Ну, — сказав він, нарешті, з полегкістю витираючи лоб хусточкою і закриваючи записну книжку, — можна доповісти будівельникам: попрацювали на славу.

Але й цього разу мені пощастило обмінятися з ним лише кількома загальними фразами.

… Виходячи із станції, я спіткнувся об якийсь предмет. Він покотився від поштовху. На асфальті лежав кишеньковий ліхтарик. Я нагнувся і машинально підняв його… Це була проста саморобна річ — пом’ята алюмінієва трубка з товстою лінзою на кінці і кнопкою збоку. Таких ліхтариків було багато під час війни, поряд з запальничками і тютюнницями різних систем.

В останній машині біля ганку сиділи мої товариші по комісії і нетерпляче ждали, коли я приєднаюся до них. Ніхто з них не признав себе власником речі, яку я знайшов.