Читати книгу - "Над Тисою"

У травні вона повертається додому. До кордону її проводжає делегація партизанів-словаків, бойові друзі Андрія і Віктора.

— Напевно, там, за кордоном, ви й бачили її? — спитав Дзюба.

— Так. Я чув промову Віри Гаврилівни у Берліні на солдатському мітингу.

— А твоя матка… Де вона? — півголосом запитав Дзюба.

Бєлограй довго не відповідав. Дзюба терпляче чекав.

— Немає в мене матері, — нарешті озвався Бєлограй.

— Померла?

— Так. У Ленінграді. Під час блокади. Від голоду.

— А батько?

— Загинув на Курській дузі.

Дзюба співчутливо помовчав, потім спитав:

— А брати?

— Нікого нема, всі загинули.

Бєлограй погасив верхнє світло і рішуче одвернувся до стінки.

Іван прокинувся рано: у вікнах вагона ледве мрів туманний весняний світанок. Бєлограй безшумно спустився з верхньої полиці і обережно, навшпиньках, боячись розбудити свого супутника, вийшов з купе.

Віра Гаврилівна вже стояла біля коридорного вікна — в халаті, з темною пуховою хусткою на плечах, сивоголова.

За вікнами, в хмарах туману, — без кінця, без краю брянські ліси, вкриті інеєм. Зрідка пропливали в молочній імлі попелясто-сизі рублені хати, червоні будиночки колійних обхідників, силосні башти, корпуси машинно-тракторних станцій. Вздовж залізничного полотна часто зяяли величезні воронки, повні чорної води, з білими крижаними пружками. Можливо, звідси, з брянської землі, і почали свій воєнний похід близнята Мельникови, Андрій та Віктор? Від Центральної Росії до Центральної Європи. Мабуть, про їхній шлях і думала осиротіла мати, дивлячись у туманне вікно.

— Доброго ранку, Віро Гаврилівно!

Сивоголова жінка здивовано обернулась.

Обличчя Бєлограя, добре виголене, було привітним. І весь він, підтягнутий, у мундирі без погонів, з орденами на грудях, акуратно зачесаний, з сяючими очима, був такий молодий, свіжий, рідний, що сувора Віра Гаврилівна не могла не відповісти усмішкою на його усмішку…

— Як швидко ви покоряєте людей! — з захопленням промовив Дзюба, коли Бєлограй повернувся в купе.

По обличчю Бєлограя промайнула тінь явного незадоволення. Він дістав коробку «Казбека»:

— Куріть, папашо!

— Дякую, некурець. — Дзюба поклав йому руку на плече: — Шануй і ти своє здоров'я, — синку, не смокчи оцю гидоту натщесерце. Давай поснідаємо, а потім і дими собі на втіху. — Він потер долонею об долоню. — Є любительська ковбаса, чорна ікорка, сир і навіть… коньячок. Зачиняй двері, і будемо бенкетувати.

— Не відмовлюсь.

Снідаючи і випиваючи, Дзюба звернув увагу на напис, зроблений на тильному боці долоні Бєлограя. Невеликими красивими літерами було витатуйовано: «Терезія» — жіноче ім'я, дуже поширене на Закарпатті.

— Еге, друже, — вигукнув Дзюба, — то ти вже поріднився з нашими дівчатами! — Він підморгнув, вказуючи на татуїровку: — Ще наречена чи вже законна дружина?

— Знайома.

Через дві години Дзюба обережними запитаннями витягнув із сп'янілого Бєлограя все, що йому було необхідне.

Дзюба одержав з-за кордону, від своїх давніх шефів, інструкцію терміново здобути, не зупиняючись ні перед чим, абсолютно надійні документи радянської людини віком 25–28 років. Бєлограй був саме такою людиною. Ідеальна знахідка! І місяця не минуло, як гвардії старшина демобілізувався. П'ять років надстроково прослужив у Берліні. Ще б служив, якби не виняткові обставини. Справа в тому, що його життєві плани порушила молода колгоспниця Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, фотографію якої він побачив у журналі.

У першому своєму листі він поздоровив Терезію з високою нагородою і коротко розповів про себе. Повідомив їй, що, «між іншим, власноручно в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, в жовтні, вимітав гітлерівську нечисть з тієї самої землі, на якій Терезія дає тепер рекордні врожаї. Так що, хороша дівчино, не забувай, кому ти завдячуєш своїм геройством», говорила жартівлива кінцівка листа.

Терезія відгукнулась на його лист. Так зав'язалось листування. Ні з того, ні з другого боку щодо почуттів нічого не було сказано. Але, в кожному листі Бєлограй шукав чогось між рядками і знаходив, як йому здавалося. Справа закінчилася тим, що він, коли минув строк — служби, демобілізувався, виїхав у Москву і, проживши кілька днів у своєї далекої родички, троюрідної тітки, вирушив на Закарпаття.

Передбачливий Дзюба з'ясував і таку важливу деталь: Бєлограй не посилав Терезії жодної своєї фотографії.

— Чого? — спитав Дзюба.

— Так… Хіба мертва фотографія може замінити живу людину!

— Це вірно, і все ж ти міг хоч приблизно перевірити фотографією, чи припав їй до вподоби.

— Папером таке не перевіряється.

— Слухай, Іване, — допитувався Дзюба, — як же ти зважився на демобілізацію і на таку ось подорож, не знаючи, кохає вона тебе чи ні?

— Як це не знаю! Звичайно, на відстані, заочно, по-справжньому закохатися не можна.

— От-от! Виходить, у тебе нема ніякої підстави розраховувати…

— Я ні на що не розраховую, а від надії-матінки не відмовляюсь… — Він поблажливо посміхнувся співрозмовникові, нездатному, як видно, розбиратися в сердечних справах.

Веселий, в міру сп'янілий, Іван Бєлограй незабаром перекочував у сусіднє купе. Через годину він перезнайомився з усіма пасажирами вагона. Скромна, соромлива людина — московський муляр — їхав в Угорщину на будови п'ятирічки обмінюватися своїм досвідом. Співачка їхала на гастролі в Прагу. Інженера-полковника викликали на Закарпаття для прийняття моста, збудованого в гірській ущелині за його проектом.

Юнаки і дівчата, як виявилось, були делегатами Угорської спілки трудящої молоді. Вони поверталися із Сталінграда. Кожен зберігав який-небудь речовий доказ свого перебування у прославленому місті: пачку фотографій, книжку сталінградського новатора з автографом, модель сталінградського трактора, зливок сталінградської нержавіючої сталі, гвардійський значок, пробитий кулею…