Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заповіт мисливця" автора Рудольф Рудольфович Лускач. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 111
Перейти на сторінку:
якесь дивне бурмотіння. Я був сам — бо й собаку лишив у хатині — і тому міг покладатися лише на власні сили. Я обережно підходив до місця, звідки долинав цей дивний звук, і що, гадаєте, там побачив? Двох ведмежат на старій, великій, покривленій березі. Не знаю, чому зони туди вилізли і що там шукали, але звірята спокійнісінько сиділи собі на товстелезних гілках. Побачивши мене, ведмежата запирхали якось дивно і почали дертися вище. «От, — промовив я вголос, — чудова можливість спіймати ведмедика живим». Я знав, що волохаті малюки не гуляють по лісу самі і що десь тут поблизу блукає ведмедиця. Отже, часу на роздуми не лишалось. У мене були при собі тонкі ланцюжки та ремінці, якими укріплюють пастки. Я рішуче видерся на дерево й приготував ланцюжок, щоб накинути його зашморгом на одного з волохатих малюків. Але це мені не вдалося. Ведмежата лізли, все вище й вище на тонкі гілки, які дутою згиналися під ними. Звірята висіли на тих гілках, мов стиглі груші, і тому були для мене недосяжні. Отже, лишалося тільки чекати, поки ведмежата втомляться і полізуть назад.

Час спливав, і сили ведмежат танули. Одне з них жалібно скиглило і пирхало, друге безупинно цмокало, бурчало й позирало на землю. Проте земля була далеко, і це відбило у ведмедика охоту розціпити лапки і впасти вниз. Тому він почав помалу рачкувати на товсту гілку. Це вимагало від нього великих зусиль, бо гілля під ведмежатком вгиналося, гойдалося і тріщало. Другий клишоногий пустун швидко опанував фізкультуру й спускався вправніше.

Моє спостереження над вправами малих акробатів було раптом перервано голосним гарчанням. Я глянув на землю і затремтів. Під деревом стояла величезна чорна ведмедиця. Тепер прийшла моя черга шукати вищого місця й тонших гілок, на яких я почував би себе більш-менш безпечно. Зрозуміло, ведмедиця була матусею двох волохатих пустунів, — бо тільки-но вони її вгледіли, як зчинили такий лемент, що я мало не оглух. Матінка відповідала їм голосним гарчанням, яке звучало для мене, мов грізна пересторога, а для її нащадків було багатонадійною підтримкою. Одне ведмежатко, знехтувавши небезпекою, якою загрожувала йому людина, що сиділа на грубезній гілці, почало спритно спускатися долу. Тим часом його матуся звелася на задні лапи, передніми охопила березу і… ні, ні, вона не полізла на дерево, — для цього ведмедиця була занадто важка, — але почала трусити стовбур так, що віття берези розгойдалося і другий волохатий малюк небезпечно захитався на своїй гілці. Він сприйняв ту допомогу матусі з жалібним скиглінням. Спроба першого ведмежатка спуститися на землю теж не вдалася, бо тільки-но воно опинилося поблизу мене, як я швидко накинув на малюка зашморг, незважаючи на те, що під деревом дико гарчала його матуся.

Ведмежатко дуже злякалося, заверещало й зробило те, що на людях може дозволити собі зробити тільки безсловесна тварина.

Мій вчинок і реакція ведмежати викликали в ніжної матусі справжню бурю гніву й люті проти людини, котра наважилася посягнути на її любих дитинчат. Ведмедиця грізно загарчала, затрусила березу й почала дряпати кору своїми довжелезними пазурами. Вона стрибала й крутилася навколо стовбура, мов навіжена. Мушу признатися: мені тоді було не до сміху, — що як ведмедиця полізе до мене і виллє свою лють в єдиному ударі лапою, який забезпечить мені передчасний відпочинок на маленькому кладовищі нашого районного містечка. Я сидів, зіщулившись, затамувавши подих. Час спливав, і ведмедиця, мабуть, зрозуміла, що перед нею стоїть проблема, котру не можна розв'язати грубою силою. Через деякий час вона, очевидно, прийняла певне рішення. Ведмедиця звелася на лапи, кілька разів озирнулася на мене й помалу відійшла. Недосвідчена людина, певно, піддалася б спокусі накивати в цей момент п'ятами. Проте я знаю, що можуть втнути ведмеді! Вони дуже хитрі й люблять заманювати своїх ворогів у пастку.

Тому я був насторожі й стежив за ведмедицею, аж поки вона не зникла з очей. З нудьги я курив цигарку за цигаркою, і мене поступово почала змагати спокуса злізти з дерева, швидко добігти до хатини, взяти рушницю, собаку і… решту ви можете собі уявити самі.

Але десь у глибині мозку бринів голосок перестороги, повстаючи проти того, що нашіптувала мені моя легковажність. Я навіть гадки не мав, що ведмедиця могла чатувати десь поблизу, аби, коли я спробую втекти, напасти на мене й покарати. Та, як ви побачите, я надто вже недооцінював розумові здібності цієї тварини, бо те, що потім сталося, і досі лишається для мене нерозв'язною загадкою.

Ведмідь, треба зазначити, може і в лісі ходити так тихо, що навіть сам не чує власних кроків, не кажучи вже про інших. От саме це й продемонструвала тепер ведмедиця. Я помітив її тільки тоді, коли вона стала під березою, на якій я сидів. І, уявіть собі, вона прийшла не сама. Вона запросила з собою ще декого: ведмедиця йшла на задніх лапах і несла в обіймах бобра…

— Що?! Бобра? — здивувалися ми.

— Так, так, — підтвердив Іван Іванович Рогаткін. — Живого чотириногого дроворуба і майстерного будівника водяних загат, великого бобра. Вона несла його так, як матері носять дітей. В обіймах. У першу мить я подумав, що я раптом захворів на цингу, і в мене затьмарився зір. Але, протерши гарненько очі, пересвідчився, що бачу добре. Ведмедиця справді принесла в обіймах бобра. Проте найбільш мене здивувало те, що бобер не виривався, не борсався й не вищав, а спокійнісінько сидів собі в обіймах велетенського хижака, котрий, як відомо, при кожній нагоді, коли тільки йому пощастить злапати бобра, схрумає його, наче справжні ласощі, аж до останньої кісточки. Тепер я пересвідчився, що трапляються винятки і навіть між такими різними тваринами може бути дружба. Я зрозумів, що знання людини ще надто недосконалі, щоб проникнути в таємниці чотириногих істот. Під березою бобер зіскочив на землю, не довго думаючи, став на задні лапи, обіперся на свій широкий хвіст і почав довгими різцями підгризати дерево, на якому я сидів.

Отже, ведмедиця якось пояснила бобру, що треба робити: перегризти березу й допомогти захопити найстрашнішого ворога всіх чотириногих — людину, яка зважилась посягнути на ведмежат.

Тільки тепер я зрозумів хитрість і незвичайну кмітливість ведмедиці, тільки тепер я усвідомив собі, яку страшну загибель вона мені готує. Від жаху волосся на

1 ... 6 7 8 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"