Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повернувшись, стиха повідомив:

- Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».

- Готуються вступити у вищий світ,- сказав Ейб.

Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після купання й сказала із пустотливою усмішкою:

- От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

- Обережно, це ж його друзі,- нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба.- Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

- Тягне, звісно,- озвався Ейб.- Тільки в протилежний бік.

- Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити,- зітхнула Ніколь.- А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння.- І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасолем, додала: - А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як почервонів носик у маленької Неллі!»

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за ворога.

- Але ви не бачили головного. Адже тут була бійка! - вела далі Ніколь.- За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь марки бензину чи маргарину...

- Маккіско?

- Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зробив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втрутився.

- А знаєте,- сказав Дік, замислено дивлячись на солом’яну мату,- я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

- Нізащо! - вигукнула Ніколь.

- А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

- Ми й змирилися,- відказала Ніколь, сміючись.- Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива,- сказала вона Розмері і, обернувшись до дітей, гукнула: - Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання запам’ятається їй довіку, що надалі, хоч би коли заходила мова про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурюючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який запиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з дарів господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої самотності серед морських хвиль до веселої трапези в товаристві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його наказові.

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивившись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

- Я б сказав, що це витівка педераста! - гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й містера Кампіона, додав: - Вибачте.

Розмері була в захваті від мереживних штанців. Її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наївності вона на здогадувалася, що все зовсім не так просто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше - природна поведінка, майже дитяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до вияву найпростіших людських чеснот - також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити собі не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого класу - через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними,- але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері неспроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

- Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви,- таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін матері.

- Мамо, я кохаю його. Кохаю нестямно - я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одружений, і дружина в нього така гарна - ну що мені робити, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

- Цікаво було б його побачити.

- Його дружина запросила нас на п’ятницю на вечерю.

- Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не плачуть, а сміються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї великий вплив.

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому настрої - наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме перебудовували. Поки вона стояла перед гратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї валявся химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок,- подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок амаранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Далі стояло кафе-закусочна, а за ним - два схожі на великі сараї знімальні павільйони. І скрізь, куди не глянь, обличчя - підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче ждали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

- Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйомках, але він зараз прийме