Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

Але на се обрушується Маріка Пілюрчукова з Гозони:

- Ой ні, люб’єтка, не кожда челядина така! Правда, що не кожда, Софійко Тимарева? Хоть і я не побожу за мельничку, бо то, знаєте, білявенький волос... ой, тот білявий волос, чи не правда, Софійко-душко?

- Ой ні, вуйночко Марічко, не гнівіт бога, вона хоть красна, але газдиня.

- А звідки ти се знаєш, звідки ти се відаєш, коли тобі з-під чорної хустки ледь-ледь очі видко?

- Ой, бо я лучилася була, як вона свого газду на війну виряджала... Коби-сте були виділи, як вона плакала, як його обіймала по тисячу разів!

- Ей, любко, кожда розумна челядина крашену уберю убирає зверхи, але чи таки діправди жалісно з собов розлучувалися?

- Таже мельник каже до Кіци крізь плач: «Чи будеш мені вірна?» А Кіца каже: «Доки Багівець горі не обернеться, доти моє серце од тебе не відвернеться!»

- Багівець го́рі,- розсміялася скривлено вуйна Пілюрчукова та й додала, звертаючись до Івана Гелевича:

- Лиш ти сему вір, брачіку Іванчику!

Та й другі газдині й газди сміялися.

Не доста, що мало води, але ще й тота крішка мала би ’д горі обертатися... Сей сухий Багівець ледве долів жмендить. Таже його нема що сему піскові на один раз пролигнути!

Всі сміялися з потока та й з мельниччиної присяги, лиш Іван Гелевич не сміявся. Він почерленів від бесіди вуйни Пілюрчукової і натягнув кресаню глибоко на чоло, але однако не так глибоко, аби не заздрів, як мельничка розстелювала мокре білля на плоті напроти сонця.

Сонячні проміння танцювали здовж плоту і сушили мельниччині сорочки мокрі.

Але й Іванові очі випускають проміння до мельнички, а лице Кіци Медведихи робиться крашеним.

Газдині щось покмічують... ба чому би й ні, він на Кіцу зирк, а Кіца на нього зирк!

Газдині вже говорять... ба чому би й ні, а від їх слів все чорніє.

Але дивіть, чи люди не викликали своєю бесідою раптом оту чорну хмару,- вона від захід сонця вкриває нараз ціле небо! Гей, газди з Гозони та й ви майорнецькі, ще до захід сонця закрутиться колесо!

На підвечір пустилася така злива, що з дахів потоки журчили.

Таки не дурний Юра Кочипалюк, що спалив цвинтарні ноші!

Три дні і три ночі гудів млин, а люди з готовим мливом відходили, і під вечір третього дня лишилося вже тільки десять міхів пшениці Івана Гелевича.

Чи, може, мельничка навмисне лишила Іванів хліб на сам послідок? Бо хто би збаг? А може, вона йому на збитки так робить?

Може, блиск її очей се тільки рясний цвіт акації, тої акації, що кожде око цвітом убиває, але свій цвіт високо держить і нікому не зволяє його урвати?

- Слухай-ста, Кіцо Медведихо... ми вже тільки самі лишилися, най тобі біг дасть здоровля, що лишила-єс мене на саму послідь...

- Я тебе не лишила на саму послідь, ти знаєш, що у млина хто скорше прийшов, тот меле,- відрікла Кіца гейби сердито і відвернулася від Івана.

Присадкуватий, грубокістий Іван скочив навперед неї, і його гарні великі очі заблисли свічками.

- Не йди до хати, я маю тобі уповісти, що я вже четверту днину тут жду, мої коні не мають вже паші. Дай мені в’язку сіна з подрі!

- Як хочеш, то й дві!

- Але я, любко, вже від двох років закрадаюся до тебе, аби тебе поцілувати,- прошепотів він і вхопив очима лілійову мельниччину стать, що топилася від слів, гей від сонця - Кіцо, най тебе поцілую!

- Лиш то ні, Іване Гелевичу! Хоть я була твоєю нареченою, однако ціловання межи нами не було, а тепер я маю своєго газду.

Іванові груди підоймилися.

- Аби госпідь скарав тобі тот білявий волос, що-єс мені життя заколотила!

Мельничка побігла в хату та ще й двері за собою замкнула і вже не виходила з хати, лише раз обтерла зсередини обдихане вікно.

Тоді заздрів її Іван.

- Ану, пані мельничко, ба чи буде моє мливо коли готове?

- З того лиш обметиця буде,- відповіла йому мельничка, усміхаючись, а відтак ніби поправилась: - Ба що я се кажу, ти, віді, за свої міхи говориш, а твоя пшениця вже в коші, вже половина змелена.

Іван кусав собі губи і заїкувався:

- А друга половина?

- За годину або за дві буде готова й решта та й поїдеш собі з богом!

- Коли ж так, то пусти мене, любко, до теплої хати, най я загріюся, бо цурканку забув я дома та й тепер змерзаю!

Гадкувала Кіца і ласкавіла. Віді, надворі студінь, бо й вона дрожить, відповідаючи:

- Та увійди в хату, коли ти такий чемний!

Увійшов Іван Гелевич у мельниччину хату та й все своє життя не хотів би звідси виходити. Бо що ж то за красна челядина, що за красна її уберя, який її хід, її зір, її сміх, які її уставки, яка її сорочка!..

Коби лишень пшениця скоро не мололася!

Щось подумкував він, а відтак вийшов надвір до мельникового хлопця:

- Мой, Юрку, мой! бігме, подарую свою сопілку, лиш зроби, сараку, так, аби камінь станув до завтра рано!

- Та що ви кажете, коли тепер акурат такі води зіграли?

- Ти скажи мельничці, що води мало, що треба гать загатити, та загати гать.

Питель заглушив Іванові слова, але Юра Кочипалюк чув і розумів їх добре.

- Коли ж бо вода зіграє понад гать,- побоювався ще Юра.

- То не твоя жура, я дам тобі ще мій шовковий капшук.

- Той, із золотими китицями та й дармовисами?

- Аби-с знав, що той сам!

Юра загачував гать і надслухав, чи мельничка не зауважить, що камінь стоїть, та не вийде і не пустить назад камінь.

Довго-довго не було чути нікого. Раптом згасло в хаті світло і було так, гейби хто серед великої тиші десь далеко, дуже далеко обертав ключем у замку.

Юра гейби кривився.

До опівночі узбиралося