Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Не той став, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не той став" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:
в вічі.

- Ох си­ну! за­си­лай ти ста­ростів до якої іншої.


- Як не до неї, то й ні до ко­го, - ска­зав син і все ди­вив­ся в вікно: він знав, що Со­ломія не при­па­де їй до впо­до­би.


- Ой, по­ду­май, си­ну, по­пе­ре­ду, та га­разд по­ду­май! Со­ломія - крутілка. Не хотілось би мені та­ку крутілку за невістку бра­ти.


- Чого ж во­на, ма­мо, крутілка? Во­на тільки про­вор­на та жва­ва.


- Ой си­ну! з тих крутілок не ви­хо­дить доб­рих ха­зяй­ок, - ска­за­ла ма­ти, і її го­лос став тро­хи смут­ний.


- Коли ж я, ма­мо, і люб­лю її за те, що во­на про­вор­на. Хіба во­но гар­но, як дівчи­на си­дить, як пень, а хо­дить, як сон­на. Та­ка й ро­бо­ту ро­би­ти­ме, мов сон­на.


- Та во­но, бач, так, але мені здається, що Со­ломія а та­ких, що кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься. Во­на аж над­то вже про­вор­на: не хо­де, а бігає та шу­гає, мов та пти­ця, не го­во­ре, а ля­щить, ве­ре­щить, аж од­ляс­ки йдуть. Ох си­ну! ду­май та й доб­ре ду­май, бо то­му один час.


Стара ма­ти аж зітхну­ла, об­би­ра­ючи кар­топ­лю. Жур­ба імлою впа­ла на сині Ро­ма­нові очі. Він підвів свої тихі очі, гля­нув на матір і вий­шов з ха­ти. Впав сму­ток і на ма­те­рині очі. Во­на пе­рес­та­ла об­би­ра­ти кар­топ­лю, підве­ла очі на об­ра­зи і не­на­че в бо­га про­си­ла по­ра­ди.


«Ох, ко­го ж це він за­ду­мав бра­ти? Ко­го він оце при­ве­де в мою ха­ту? Якусь дзиґу, якусь крутілку, го­лос­ну, як дзвін, кри­ку­ху, та­рах­котілку. А я люб­лю спокій, щоб в хаті бу­ло ти­хо».


Увійшла в ха­ту Нас­ту­ся і по­ча­ла роз­дя­га­тись. Во­на гля­ну­ла на матір; ма­ти сиділа та­ка за­ду­ма­на та смут­на, що Нас­тусі аж ки­нув­ся в вічі її смут­ний вид, на­суп­лені бро­ви, густі ряд­ки зморшків на по­хи­ле­но­му чолі.


«Ой бо­же мій ми­лий! - ду­ма­ла ста­ра Зінька. - Ба­га­то невісток я маю, і всі во­ни як лю­де, а цей при­ве­де в мою гос­по­ду не­по­си­дя­щу, ле­тю­чу невістку, не­на­че ту лісо­ву пти­цю впус­тить в мою ха­ту, що шу­гає по хаті, б'ється в вікна, аж шиб­ки дзве­нять. І во­на жи­ти­ме в моїй хаті до моєї жиз­ності…»


- А! цц! - про­мо­ви­ла Зінька го­лос­но, ще й цмак­ну­ла гу­ба­ми.


«Як би мені ба­жа­лось, щоб мій Ро­ман, сам ти­хий, як го­луб, взяв в мою ха­ту невісточ­ку, як си­зу зо­зу­лю, ти­ху та покірли­ву та ро­бо­тя­щу, щоб во­на мені й до по­мочі ста­ла, і ме­не пос­лу­ха­ла, і дог­ля­да­ла ме­не на ста­рості літ», - ду­ма­ла Зінька.


- А! цц! - знов про­мо­ви­ла го­лос­но Зінька, не здер­жав­ши своєї до­са­ди.


Дочка ско­са гля­ну­ла на матір.


«Що це ста­лось з матір'ю? Щось ду­має ниш­ком та­ке, що аж цма­кає го­лос­но».


«Ой бо­же мій ми­лий! Чи ста­ти мені си­нові на до­розі, чи ні? Шко­да й си­на, шко­да й се­бе… Тре­ба лю­дей по­пи­та­ти, чи не ли­ха, чи ро­бо­ча Со­ломія. Не дай гос­по­ди, як ще бу­де сер­ди­та, ліни­ва та ли­ха: не люб­лю я то­го лінивст­ва, бо са­ма зро­ду ро­бо­ча! Шко­да мені Ро­ма­на. А він же в ме­не та­кий ти­хий та слух­ня­ний, хоч в ву­хо бгай!» - ду­ма­ла ста­ра.


- А! цц! го­ренько мені! - знов не вдер­жа­лась ста­ра і го­лос­но про­мо­ви­ла ці сло­ва.


- Мамо! чо­го це ви акаєте та цма­каєте? Ви щось ду­маєте? - спи­та­ла Нас­ту­ся в ма­тері.


- Ат, доч­ко! Не пи­тай, бо ста­ра бу­деш. Я ста­ра, то в ме­не й ду­мок ба­га­то в го­лові.


«А! бо­же мій! - по­ду­ма­ла Зінька. - Не до впо­до­би мені ота Со­ломія. Тре­ба лю­дей про неї роз­пи­та­ти. Во­на слу­жи­ла в ба­тюш­ки; тре­ба бу­де побігти до йо­го та роз­пи­та­ти. Хто ж луч­че знає про неї, як не ма­туш­ка».


В неділю по обіді Зінька вий­шла до мо­ло­диць по­сидіти та по­ба­ла­ка­ти. Мо­ло­диці сиділи на призьбі ко­ло однієї ха­ти дов­гим ряд­ком, а де­котрі посіда­ли про­ти них на траві, підоб­гав­ши но­ги. Зінька пішла до їх і при­мос­ти­ла­ся на ка­мені, кот­рий ле­жав ко­ло самісінько­го по­ро­га.


Хитро та муд­ро, зда­ле­ки во­на за­ве­ла роз­мо­ву про Со­ломіїно­го батька Фи­ло­на, а далі ніби так собі, ви­пад­ком, по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти й про йо­го доч­ку Со­ломію. Де­які мо­ло­диці хва­ли­ли Со­ломію, де­котрі гу­ди­ли: одні го­во­ри­ли, що во­на ро­бо­ча, другі ка­за­ли, що во­на гу­ля­ща, ду­же лю­бить кру­ти­тись з хлоп­ця­ми та ре­го­та­ти.


- Ой гос­по­ди, яка во­на пус­тот­ли­ва! Ще й змал­ку бу­ла та­ка! - го­во­ри­ла од­на мо­ло­ди­ця. - Бу­ло пе­ру со­роч­ки в бе­резі, а Со­ломія ку­пається з дітьми та вло­ве жа­бу, візьме в ру­ку, підніме вго­ру та й га­няється за го­ли­ми дітьми. А ті, голісінькі, тіка­ють аж на вигін. Бу­ло в моїй клуні з хлоп­ця­ми все го­робці де­ре та че­рез рів пли­гає, не ска­за­ти б хло­пець.


- А як бу­ло па­се коні вкупі з хлоп­ця­ми, то ся­де на ко­ня та й га­няє на коні по полі, не­на­че па­рубіяка. Ніхто не ска­зав би, що то дівчи­на! Хло­пець, та й годі! - го­во­ри­ла дру­га мо­ло­ди­ця.


- А як збе­реться ули­ця під моїм ого­ро­дом, то тільки її й чу­ти: ре­го­че та співає, співає та дуріє! Тільки її й чу­ти! - го­во­ри­ла од­на ста­ра ба­бу­ся.


Зінька аж зітхну­ла, що Со­ломію більше гу­ди­ли та су­ди­ли, ніж хва­ли­ли.


«Вже не­хай Ро­ман ви­ба­чить, а Со­ломії я не візьму до се­бе в ха­ту за невістку, - ду­ма­ла Зінька, вер­та­ючись до­до­му. - Ох, шко­да мені си­на!»


Зінька прий­шла до­до­му. Ро­ман сто­яв у дворі, спер­шись на тин і вту­пив­ши очі в без­дон­не не­бо. Ста­ра ма­ти по­ра­лась в хаті, за­хо­ди­лась ва­ри­ти ве­че­рю. А син все сто­яв на од­но­му місці та ди­вив­ся в да­леч, не­на­че шу­кав по­ра­ди в синього не­ба.


«Ой, жу­риться мій Ро­ман, жу­риться! - ду­ма­ла ста­ра, виг­ля­да­ючи в вікно. - І ро­бо­ти з йо­го не­ма, і все хо­дить та су­мує, мов з-за уг­ла при­би­тий. Шко­да си­на, шко­да й се­бе! Со­ломія слу­жи­ла в ба­тюш­ки і ви­бу­ла рік. Піду ще до ба­тюш­ки та роз­пи­таю про неї. В ко­го вже до­пи­та­тись прав­ди, як не в йо­го? Та тре­ба йо­му роз­ка­за­ти і про мій сон… Ох, який страш­ний сон!»


- А що, си­ну! Чи ду­мав ти? Чи на­ду­мав­ся, чи, мо­же, вже й пе­ре­ду­мав? - спи­та­ла Зінька со­ло­деньким го­ло­сом в Ро­ма­на, не­на­че хотіла піддоб­ри­тись та підлес­ти­тись до си­на.


- Думав я, ма­мо, ду­мав, але ніко­ли не пе­ре­ду­маю. Або до Со­ломії бу­ду сла­ти ста­ростів, як ви поб­ла­гос­ло­ви­те, або ні до ко­го.


Зінька важ­ко зітхну­ла й го­ло­ву по­хи­ли­ла. Син так са­мо зас­му­тив­ся.


- Потривай ще тро­хи, си­ну! Ще бу­ду в лю­дей пи­та­ти, - пе­ре­го­дя обізва­лась ма­ти.


- Нема, ма­мо, чо­го й пи­та­ти. Я знаю Со­ломію. Не ду­май­те,

1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не той став, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не той став, Нечуй-Левицький"