Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 38
Перейти на сторінку:
цi­лий день пи­ли та за­ку­сю­ва­ли. Ви­пи­ли всю го­рiл­ку, та ще й не ста­ло; виїли цi­лу дi­жеч­ку со­ло­них огiр­кiв, цi­лу дi­жеч­ку кис­лої ка­пус­ти, поїли ввесь хлiб, всi па­ля­ни­цi. Ста­рий Дже­ря вит­ру­сив усi ки­ше­нi, ще й у ши­нок на зас­та­ву од­нiс свiй ко­жух.

Ввечерi по­пiд дво­ра­ми їздив оса­ву­ла на ко­нi i за­га­ду­вав усiм на пан­щи­ну до то­ку. Крик оса­ву­ли дав зна­ти лю­дям, що ве­сiл­ля скiн­чи­лось. Всi по­ча­ли роз­хо­ди­тись, Дже­ри­на ха­та спо­рож­ни­лась.


Ввечерi в Дже­ри­нiй ха­тi лед­ве бли­мав ка­га­нець. Дже­ри­ха й Ни­ми­до­ра ки­ну­лись при­би­рать в ха­тi й пе­ре­ми­ва­ти по­суд. Ве­сiльний час од­ра­зу вий­шов у всiх з го­ло­ви. Дже­ря й Дже­ри­ха по­мiр­ку­ва­ли, скiльки-то во­ни вит­ра­ти­ли гро­шей на ве­сiл­ля. Тре­ба бу­ло зап­ла­тить жи­до­вi, оп­ла­тить по­душ­не, на­шат­ку­вать дру­гу дiж­ку ка­пус­ти. Гро­шей не бу­ло нi ко­­пiй­ки.


- А що, ста­ра, бу­де­мо ро­бить? Чим бу­де­мо ро­би­ти оп­ла­ть? - про­мо­вив батько.


- Змолотимо та про­да­мо по­ло­ви­ну хлi­ба. Цього ро­ку, хва­лить бо­га, хлiб вро­див ду­же доб­ре.


- А як не ста­не хлi­ба, що бу­де­мо їсти? - спи­тав батько.


- То за­ро­би­мо, хi­ба не маємо рук, чи що? - обiз­вав­ся син.


- А ко­ли ж то ми йо­го за­ро­би­мо? Хi­ба за тiєю пан­щи­ною по­хо­пиш­ся за­ро­бить? - ска­зав батько.


- Бодай ту пан­щи­ну дiдько заб­рав со­бi до пек­ла! - про­мо­вив син з злiс­тю.


Мати знов зга­да­ла про ба­га­тир­ку Вар­ку, зга­да­ла ду­же ле­г­ку Ни­ми­до­ри­ну скри­ню й ско­са зир­ну­ла на Ни­ми­до­ру. Ни­­ми­до­ра по­ра­лась в чу­жiй ха­тi про­вор­но, та якось нез­ру­ч­­но. В ви­со­ко­му очiп­ку, в квiт­час­тiй здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi, во­на ста­ла мо­ло­ди­цею ще ви­ща й по­каз­нi­ша, її чи­ма­ле ли­це не­на­че по­бiльша­ло; чор­нi бро­ви бу­ли нi­би на­ма­льо­ва­нi на ши­ро­ко­му чо­лi. В ти­хої та доб­рої свек­ру­хи десь узя­ли­ся гост­ренькi па­зу­ри та й ви­су­ну­лись, на­че з м'яких ко­тя­чих ла­пок.


Задумався батько, тяж­ко зiтх­нув­ши, за­ду­мав­ся й мо­ло­дий Ми­ко­ла, зас­му­ти­лась i ма­ти. Тiльки Ни­ми­до­ра бу­ла ща­с­ли­ва: во­на нi­би знай­шла свою рiд­ну ма­тiр, сво­го батька, ха­ту, бо для неї вже не тре­ба бу­ло бiльше по­не­вi­ряться в най­мах у чу­жих лю­дей.


- Лягаймо, не­вiст­ко, спа­ти, бо завт­ра тре­ба вдос­вi­та вста­вать та на пан­щи­ну пос­пi­шать, - ска­за­ла ма­ти, сто­ячи пе­ред об­ра­за­ми i по­чи­на­ючи хрес­титься та мо­ли­тись.



II



Другого дня тiльки що зiй­шло сон­це, а Дже­ри­на сiм'я вже й по­обi­да­ла, й вий­шла на пан­щи­ну; батько з си­ном пiш­ли на панський тiк мо­ло­тить, а ма­ти з не­вiст­кою пiш­ли панськi ко­ноп­лi тi­пать.


Тiк був, як зви­чай­но на се­лах на Ук­раїнi, за панським сад­ком в кiн­цi се­ла i вга­няв­ся да­ле­ко в по­ле пiд го­ру, об­ко­па­ний ро­вом, об­сад­же­ний ви­со­ки­ми роз­кiш­ни­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. Ввесь тiк, бiльше як на пiв­верст­ви, був зас­тав­ле­ний скир­та­ми: де­сять дов­гих-пре­дов­гих скирт пше­ни­цi сто­яло впо­довж то­ку; де­сять мен­ших скирт жи­та сто­яло впо­пе­рек; скир­ти яри­ни, дов­ге­лецькi оже­ре­ди со­ло­ми ту­ли­лись по за­кут­ках, не­на­че дрiб­нi вiв­цi мiж здо­ро­вим то­ва­ром.



День був яс­ний, со­няч­ний та теп­лий. По­чи­на­лось ба­би­не лi­то. Над­во­рi сто­яла су­ша. Не­бо си­нi­ло, як лi­том. Сон­це хо­ди­ло на не­бi низько, але ще доб­ре при­пi­ка­ло ко­сим про­мiн­ням. Ти­хий вi­тер лед­ве во­ру­шив­ся. Над по­лем ми­го­тi­ло ма­ре­во.


Половина лис­тя на вер­бах вже по­жовк­ла, але на то­по­лях, на осо­ко­рах лист зе­ле­нiв, нi­би влiт­ку. Як­би не жов­те лис­тя в сад­ках, то мож­на бу­ло б по­ду­мать, що над­во­рi не ба­би­не, а справ­дiшнє лi­то. Тiльки зе­ле­на низька ози­ми­на навк­ру­ги то­ку на­га­ду­ва­ла про осiнь. Над­во­рi ле­тi­ло па­ву­тин­ня. Все синє не­бо бу­ло нi­би зас­но­ва­не бi­лим, як пух, лег­ким, як шов­ко­вi нит­ки, па­ву­тин­ням. Про­ти сон­ця па­ву­тин­ня лис­нi­ло, на­че лег­ка лiт­ня бi­ла хма­ра пор­ва­ла­ся на не­бi, роз­па­лась на нит­ки, на тон­кi пас­ма та й по­ле­тi­ла на зем­лю. Па­ву­тин­ня ле­тi­ло пуч­ка­ми, нит­ка­ми, нi­би клу­боч­ка­ми, по­чин­ка­ми, то гну­ло­ся ве­ли­ки­ми ду­га­ми, то мiс­ця­ми сто­яло прос­то, рiв­ни­ми, як оче­рет, стеб­ла­ми. Во­но обс­ну­ва­ло то­по­лi, вер­би, стiж­ки, ти­ни; ма­яло на вер­шеч­ках сад­кiв, мет­ля­лось ко­ло хрес­тiв та бань на церк­вi i знов ле­тi­ло та ле­тi­ло; хто йо­го зна, де во­но й бра­ло­ся.


Чоловiки сто­яли ряд­ка­ми на скир­тах, ха­па­ли сно­пи з дов­гої верст­ви й ски­да­ли до­до­лу на тiк i сно­пи, i розв'язь.


На то­ку гу­мен­ний од­лi­чу­вав сно­пи для кож­но­го мо­лот­ни­ка. Дов­ги­ми ряд­ка­ми сто­яли мо­лот­ни­ки на то­ку, на­че за­ко­па­нi по по­яс в жов­тiй со­ло­мi, i ма­ха­ли цi­па­ми. Цi­пи блис­ка­ли на сон­цi. Ку­ря­ва сто­яла над то­ком, не­на­че по­чи­на­лась по­же­жа на то­ку.


Микола мо­ло­тив по­руч з батьком.


- А що, му­зи­ко, виг­ра­вай цi­пом пiс­ля сво­го ве­сiл­ля! - жар­ту­ва­ли чо­ло­вi­ки з Ми­ко­лою.


Микола гля­нув на нез­лi­чен­нi скир­ти, за­ду­мавсь i спи­тав у батька:


- Нащо то од­но­му чо­ло­вi­ко­вi так ба­га­то хлi­ба? Гос­по­ди! Чи вже ж вiн поїсть оце все?


- Ти б, си­ну, мов­чав. Ди­вись, он не­да­ле­ко стоїть гу­мен­ний; вiн по­чує та ще й па­но­вi за це ви­ка­же. Це ж вi­до­мий на се­лi ви­каж­чик.


- Коли б нам, та­ту, хоч де­ся­ту част­ку од­нiєї скир­ти! Ото ми бу­ли б щас­ли­вi! - знов про­мо­вив Ми­ко­ла.


- Ой си­ну, мов­чи ли­шень! Бо­ро­ни бо­же, як пан до­вi­дається про твої сло­ва.


Микола за­мовк, а йо­го дум­ка не за­мовк­ла. Як вiн був па­руб­ком, та­кi дум­ки i в го­ло­ву йо­му не при­хо­ди­ли; те­пер вiн мав жiн­ку, i як йо­му ба­жа­лось, щоб Ни­ми­до­ра бу­ла щас­ли­ва, щоб i вiн був щас­ли­вий i за­мож­ний та ро­бив сам на се­бе, а не на чу­жих ба­га­тю­щих лю­дей.


Зараз за то­ком, ко­ло са­мо­го пансько­го сад­ка мо­ло­ди­цi на сон­цi би­ли на би­тельнях i тi­па­ли ко­ноп­лi. Мiж ни­ми Ми­ко­ла впiз­нав Ни­ми­до­ру, впiз­нав її по ви­со­ко­му зрос­ту, по но­вiй квiт­час­тiй хуст­цi на го­ло­вi. Йо­му за­ма­ну­лось пi­ти до неї, хоч лас­ка­ве сло­во про­мо­вить, хоч по­ди­виться на неї, та гу­мен­ний стов­би­чив над ду­шею. Он­деч­ки виїхав i сам пан Бжо­зовський на ко­нi, в чо­бо­тях з блис­ку­чи­ми дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з ба­то­гом у ру­цi, в чор­но­му кар­ту­зi на го­ло­вi.


- Коли ми, та­ту, пе­ре­мо­ло­ти­мо оцi скир­ти? - знов спи­тав Ми­ко­ла.


- А то­дi, як пом­ре­мо, - сум­но од­ка­зав батько, - а як цi змо­ло­ти­мо, то бог уро­дить дру­гi, мо­же, ще дов­шi.


Микола за­ду­мавсь i з усiєї си­ли так упе­рi­щив сно­па, що ри­пи­ця лус­ну­ла i бич одс­ко­чив.


- Ану, син­ку, цi­пом батька по ли­си­нi, - за­гу­ка­ли мо­лот­ни­ки, смi­ючись.


Старий Дже­ря й Ми­ко­ла лед­ве встиг­ли змо­ло­тить свою час­ти­ну до ве­чо­ра. Вве­че­рi Ни­ми­до­ра з Дже­ри­хою при­нес­ли в ряд­нах од­ва­же­не панське пря­ди­во. Кож­нiй мо­ло­ди­цi, дiв­чи­нi, на­вiть дiв­чин­цi па­ни на­ки­да­ли пряс­ти на зи­му по два пiв­мiт­ки. Як не ста­ва­ло пря­ди­ва, то мо­ло­ди­цi му­си­ли док­ла­да­ти сво­го.


В дов­гi зи­мо­вi ве­чо­ри та вдос­вi­та в Дже­ри­нiй ха­тi па­ла­ли трiс­ки та тру­сок на при­пiч­ку в че­люс­тях. Ко­ло пе­чi Дже­ри­ха та Ни­ми­до­ра си­дi­ли й пря­ли панське пря­ди­во. Ми­ко­ла сто­яв ко­ло ле­жан­ки й м'яв но­га­ми ко­ноп­лi.

1 ... 6 7 8 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"