Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

Ввечерi по­пiд дво­ра­ми їздив оса­ву­ла на ко­нi i за­га­ду­вав усiм на пан­щи­ну до то­ку. Крик оса­ву­ли дав зна­ти лю­дям, що ве­сiл­ля скiн­чи­лось. Всi по­ча­ли роз­хо­ди­тись, Дже­ри­на ха­та спо­рож­ни­лась.

Ввечерi в Дже­ри­нiй ха­тi лед­ве бли­мав ка­га­нець. Дже­ри­ха й Ни­ми­до­ра ки­ну­лись при­би­рать в ха­тi й пе­ре­ми­ва­ти по­суд. Ве­сiльний час од­ра­зу вий­шов у всiх з го­ло­ви. Дже­ря й Дже­ри­ха по­мiр­ку­ва­ли, скiльки-то во­ни вит­ра­ти­ли гро­шей на ве­сiл­ля. Тре­ба бу­ло зап­ла­тить жи­до­вi, оп­ла­тить по­душ­не, на­шат­ку­вать дру­гу дiж­ку ка­пус­ти. Гро­шей не бу­ло нi ко­­пiй­ки.

- А що, ста­ра, бу­де­мо ро­бить? Чим бу­де­мо ро­би­ти оп­ла­ть? - про­мо­вив батько.

- Змолотимо та про­да­мо по­ло­ви­ну хлi­ба. Цього ро­ку, хва­лить бо­га, хлiб вро­див ду­же доб­ре.

- А як не ста­не хлi­ба, що бу­де­мо їсти? - спи­тав батько.

- То за­ро­би­мо, хi­ба не маємо рук, чи що? - обiз­вав­ся син.

- А ко­ли ж то ми йо­го за­ро­би­мо? Хi­ба за тiєю пан­щи­ною по­хо­пиш­ся за­ро­бить? - ска­зав батько.

- Бодай ту пан­щи­ну дiдько заб­рав со­бi до пек­ла! - про­мо­вив син з злiс­тю.

Мати знов зга­да­ла про ба­га­тир­ку Вар­ку, зга­да­ла ду­же ле­г­ку Ни­ми­до­ри­ну скри­ню й ско­са зир­ну­ла на Ни­ми­до­ру. Ни­­ми­до­ра по­ра­лась в чу­жiй ха­тi про­вор­но, та якось нез­ру­ч­­но. В ви­со­ко­му очiп­ку, в квiт­час­тiй здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi, во­на ста­ла мо­ло­ди­цею ще ви­ща й по­каз­нi­ша, її чи­ма­ле ли­це не­на­че по­бiльша­ло; чор­нi бро­ви бу­ли нi­би на­ма­льо­ва­нi на ши­ро­ко­му чо­лi. В ти­хої та доб­рої свек­ру­хи десь узя­ли­ся гост­ренькi па­зу­ри та й ви­су­ну­лись, на­че з м'яких ко­тя­чих ла­пок.

Задумався батько, тяж­ко зiтх­нув­ши, за­ду­мав­ся й мо­ло­дий Ми­ко­ла, зас­му­ти­лась i ма­ти. Тiльки Ни­ми­до­ра бу­ла ща­с­ли­ва: во­на нi­би знай­шла свою рiд­ну ма­тiр, сво­го батька, ха­ту, бо для неї вже не тре­ба бу­ло бiльше по­не­вi­ряться в най­мах у чу­жих лю­дей.

- Лягаймо, не­вiст­ко, спа­ти, бо завт­ра тре­ба вдос­вi­та вста­вать та на пан­щи­ну пос­пi­шать, - ска­за­ла ма­ти, сто­ячи пе­ред об­ра­за­ми i по­чи­на­ючи хрес­титься та мо­ли­тись.

II

Другого дня тiльки що зiй­шло сон­це, а Дже­ри­на сiм'я вже й по­обi­да­ла, й вий­шла на пан­щи­ну; батько з си­ном пiш­ли на панський тiк мо­ло­тить, а ма­ти з не­вiст­кою пiш­ли панськi ко­ноп­лi тi­пать.

Тiк був, як зви­чай­но на се­лах на Ук­раїнi, за панським сад­ком в кiн­цi се­ла i вга­няв­ся да­ле­ко в по­ле пiд го­ру, об­ко­па­ний ро­вом, об­сад­же­ний ви­со­ки­ми роз­кiш­ни­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. Ввесь тiк, бiльше як на пiв­верст­ви, був зас­тав­ле­ний скир­та­ми: де­сять дов­гих-пре­дов­гих скирт пше­ни­цi сто­яло впо­довж то­ку; де­сять мен­ших скирт жи­та сто­яло впо­пе­рек; скир­ти яри­ни, дов­ге­лецькi оже­ре­ди со­ло­ми ту­ли­лись по за­кут­ках, не­на­че дрiб­нi вiв­цi мiж здо­ро­вим то­ва­ром.

День був яс­ний, со­няч­ний та теп­лий. По­чи­на­лось ба­би­не лi­то. Над­во­рi сто­яла су­ша. Не­бо си­нi­ло, як лi­том. Сон­це хо­ди­ло на не­бi низько, але ще доб­ре при­пi­ка­ло ко­сим про­мiн­ням. Ти­хий вi­тер лед­ве во­ру­шив­ся. Над по­лем ми­го­тi­ло ма­ре­во.

Половина лис­тя на вер­бах вже по­жовк­ла, але на то­по­лях, на осо­ко­рах лист зе­ле­нiв, нi­би влiт­ку. Як­би не жов­те лис­тя в сад­ках, то мож­на бу­ло б по­ду­мать, що над­во­рi не ба­би­не, а справ­дiшнє лi­то. Тiльки зе­ле­на низька ози­ми­на навк­ру­ги то­ку на­га­ду­ва­ла про осiнь. Над­во­рi ле­тi­ло па­ву­тин­ня. Все синє не­бо бу­ло нi­би зас­но­ва­не бi­лим, як пух, лег­ким, як шов­ко­вi нит­ки, па­ву­тин­ням. Про­ти сон­ця па­ву­тин­ня лис­нi­ло, на­че лег­ка лiт­ня бi­ла хма­ра пор­ва­ла­ся на не­бi, роз­па­лась на нит­ки, на тон­кi пас­ма та й по­ле­тi­ла на зем­лю. Па­ву­тин­ня ле­тi­ло пуч­ка­ми, нит­ка­ми, нi­би клу­боч­ка­ми, по­чин­ка­ми, то гну­ло­ся ве­ли­ки­ми ду­га­ми, то мiс­ця­ми сто­яло прос­то, рiв­ни­ми, як оче­рет, стеб­ла­ми. Во­но обс­ну­ва­ло то­по­лi, вер­би, стiж­ки, ти­ни; ма­яло на вер­шеч­ках сад­кiв, мет­ля­лось ко­ло хрес­тiв та бань на церк­вi i знов ле­тi­ло та ле­тi­ло; хто йо­го зна, де во­но й бра­ло­ся.

Чоловiки сто­яли ряд­ка­ми на скир­тах, ха­па­ли сно­пи з дов­гої верст­ви й ски­да­ли до­до­лу на тiк i сно­пи, i розв'язь.

На то­ку гу­мен­ний од­лi­чу­вав сно­пи для кож­но­го мо­лот­ни­ка. Дов­ги­ми ряд­ка­ми сто­яли мо­лот­ни­ки на то­ку, на­че за­ко­па­нi по по­яс в жов­тiй со­ло­мi, i ма­ха­ли цi­па­ми. Цi­пи блис­ка­ли на сон­цi. Ку­ря­ва сто­яла над то­ком, не­на­че по­чи­на­лась по­же­жа на то­ку.

Микола мо­ло­тив по­руч з батьком.

- А що, му­зи­ко, виг­ра­вай цi­пом пiс­ля сво­го ве­сiл­ля! - жар­ту­ва­ли чо­ло­вi­ки з Ми­ко­лою.

Микола гля­нув на нез­лi­чен­нi скир­ти, за­ду­мавсь i спи­тав у батька:

- Нащо то од­но­му чо­ло­вi­ко­вi так ба­га­то хлi­ба? Гос­по­ди! Чи вже ж вiн поїсть оце все?

- Ти б, си­ну, мов­чав. Ди­вись, он не­да­ле­ко стоїть гу­мен­ний; вiн по­чує та ще й па­но­вi за це ви­ка­же. Це ж вi­до­мий на се­лi ви­каж­чик.

- Коли б нам, та­ту, хоч де­ся­ту част­ку од­нiєї скир­ти! Ото ми бу­ли б щас­ли­вi! - знов про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Ой си­ну, мов­чи ли­шень! Бо­ро­ни бо­же, як пан до­вi­дається про твої сло­ва.

Микола за­мовк, а йо­го дум­ка не за­мовк­ла. Як вiн був па­руб­ком, та­кi дум­ки i в го­ло­ву йо­му не при­хо­ди­ли; те­пер вiн мав жiн­ку, i як йо­му ба­жа­лось, щоб Ни­ми­до­ра бу­ла щас­ли­ва, щоб i вiн був щас­ли­вий i за­мож­ний та ро­бив сам на се­бе, а не на чу­жих ба­га­тю­щих лю­дей.

Зараз за то­ком, ко­ло са­мо­го пансько­го сад­ка мо­ло­ди­цi на сон­цi би­ли на би­тельнях i тi­па­ли ко­ноп­лi. Мiж ни­ми Ми­ко­ла впiз­нав Ни­ми­до­ру, впiз­нав її по ви­со­ко­му зрос­ту, по но­вiй квiт­час­тiй хуст­цi на го­ло­вi. Йо­му за­ма­ну­лось пi­ти до неї, хоч лас­ка­ве сло­во про­мо­вить, хоч по­ди­виться на неї, та гу­мен­ний стов­би­чив над ду­шею. Он­деч­ки виїхав i сам пан Бжо­зовський на ко­нi, в чо­бо­тях з блис­ку­чи­ми дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з ба­то­гом у ру­цi, в чор­но­му кар­ту­зi на го­ло­вi.

- Коли ми, та­ту, пе­ре­мо­ло­ти­мо оцi скир­ти? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- А то­дi, як пом­ре­мо, - сум­но од­ка­зав батько, - а як цi змо­ло­ти­мо, то бог уро­дить дру­гi, мо­же, ще дов­шi.

Микола за­ду­мавсь i з усiєї си­ли так упе­рi­щив сно­па, що ри­пи­ця лус­ну­ла i бич одс­ко­чив.

- Ану, син­ку, цi­пом батька по ли­си­нi, - за­гу­ка­ли мо­лот­ни­ки, смi­ючись.

Старий Дже­ря й Ми­ко­ла лед­ве встиг­ли змо­ло­тить свою час­ти­ну до ве­чо­ра. Вве­че­рi Ни­ми­до­ра з Дже­ри­хою при­нес­ли в ряд­нах од­ва­же­не панське пря­ди­во. Кож­нiй мо­ло­ди­цi, дiв­чи­нi, на­вiть дiв­чин­цi па­ни на­ки­да­ли пряс­ти на зи­му по два пiв­мiт­ки. Як не ста­ва­ло пря­ди­ва, то мо­ло­ди­цi му­си­ли док­ла­да­ти сво­го.

В дов­гi зи­мо­вi ве­чо­ри та вдос­вi­та в Дже­ри­нiй ха­тi па­ла­ли трiс­ки та тру­сок на при­пiч­ку в че­люс­тях. Ко­ло пе­чi Дже­ри­ха та Ни­ми­до­ра си­дi­ли й пря­ли панське пря­ди­во. Ми­ко­ла сто­яв ко­ло ле­жан­ки й м'яв но­га­ми ко­ноп­лi.