Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Глитай, або ж павук, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Глитай, або ж павук, Кропивницький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Глитай, або ж павук" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:
або ска­зись, а спов­няй!.. (Встав). Ну, про­ща­вай, ста­ра!.. Завт­ра опи­ше­мо та й поцінуємо!..- (Пі-шов).

Стеха. Дорізу­ва­ли б вже сьогодні, на­що відкла­дать?



ЯВА 2



Ті ж, без збор­щи­ка.


Олена. Ма­мо, що ж це з на­ми бу­де?


Стеха. Ду­май вже ти, до­ню, а мені вже ли­хо зовсім па­мо­ро­ки за­би­ло! Як ка­за­ли лю­ди, то так, ма­буть, і є: що по­ки­нув нас Андрій на віки вічні!..


Олена. Страш­но, ма­мо, страш­но!


Стеха. Од­на те­пер надія на Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча!


Олена. Ох, не кажіть мені про нього, не на­га­дуй­те!


Стеха. Спе­ре­чай­ся, спе­ре­чай­ся, до­ки під ти­ном не опи­ниш­ся!


Олена. І це ма­ти, ма­ти рідна та­ку ра­ду по­дає.


Стеха. Кра­ще со­ром, ніж го­лод­на смерть!..


Олена (са­ма з со­бою). Завт­ра ви­же­нуть з ха­ти!.. Ку­ди ж піде­мо, на вигін, попід ти­ни?.. Де ж ти, Андрію, де ж ти, по­ра­до моя?


Стеха. Бай­ду­же йо­му за нас!


Олена (ла­має ру­ки). Пе­кельна ва­ша мо­ва!.. От­руїть кра­ще ме­не, ніж я маю зла­ма­ти за­кон!..


Стеха. Те­бе струїть, а самій ку­ди подітись з трьома діточ­ка­ми ма­ли­ми? Чи всіх пов­би­ва­ти, а потім з кручі униз го­ло­вою?!


Олена. Не знаю, нічо­го не знаю, нічо­го не уро­зумію!.. Спи­та­ла б я у сер­ця, ко­ли ж во­но мов­чить, дав­но йо­го не чую, не­мов во­но зав­мер­ло! Од­на надія ще тілько жи­ве!.. Ма­мо, не су­муй­те, Андрій вже не­да­ле­ко! Ось-ось не­за­ба­ром він прий­де!.. Сьогодні пи­сар приїхав з горо­да, мо­же, лист привіз від Андрія!.. Побіжу я та спи­таю!.. Сер­це моє зав­мер­шеє, що ти мені звішуєш: чи го­ре, чи радість? (Вибігла з ха­ти).


Стеха (са­ма). Щод­ня у нього щось та­ке не­по­доб­не тво­риться!.. Бідна, бідна ди­ти­но моя!.. Зсу­ши­ла те­бе жур­ба, зв'яли­ла не­до­ленька!.. (Ла­має ру­ки). Чи ми в чім ко­го ук­рив­ди­ли, чи прогніви­ли, що з яви­ла­ся та­ка на­пасть, кот­ра при­му­шує нас до наг­лої смерті?.. Чи вже ж і досі ка­ра­юсь я за те, що пос­лу­ха­ла ко­лись не­ро­зум­но­го діво­чо­го сер­ця і пішла на гріх; за те, що ко­лись по­ко­ха­ла нерівню і, за­був­ши со­ром і те­бе, бо­же ми­ло­серд­ний, ма­ло не за­на­пас­ти­ла свою ду­шу? Ка­рай, ка­рай ме­не, мій не­щас­ний та­ла­ну! Ма­ло, ще ма­ло я по­ка­ра­на! (Ри­да­ючи, па­да на стіл).



ЯВА 3



Входить Би­чок.


Бичок. Чо­го ти, ста­ра, щод­ня го­ло­сиш?


Стеха. Хто чим ба­га­тий, з тим і цяцькається…


Бичок. Чув я, що ха­ту твою хо­чуть ціну­ва­ти?.. Шко­да, шко­да! Бач, доч­ка твоя не веліла мені і на поріг по­ка­зу­ва­тись, а я та­ки прий­шов: не мо­жу я ба­чи­ти лю­ди­ну у нужді, у горі і щоб не да­ти до­по­мо­ги або ра­ди ро­зум­ної… А де ж доч­ка твоя?


Стеха. Побігла десь, як навісна. (Зітхну­ла). Я вже й дум­ки не при­бе­ру, що з моєю Оле­ною подіяло­ся? Спер­шу, бу­ло, і поп­ла­че, і по­су­мує, а потім і сха­ме­неться, і по­ве­селіша… Перш бу­ло: схо­питься уночі, упа­де пе­ред об­ра­зом нав­колішки і поч­не мо­ли­тись, та й мо­литься якось не по-людськи, не мо­лит­ва­ми, а по-своєму, щось та­ке го­во­ре, що й не роз­бе­реш… Я оз­вусь до неї, то во­на й за­мовк­не! А оце вже місяців зо два, то, ли­бонь, і про бо­га за­бу­ла! А оці дев'ять день мов не­са­мо­ви­та; і не пізнаю я її, не­на­че то не моя ди­ти­на!..


Бичок. По­га­но, по­га­но! Вже ко­ли про бо­га по­ча­ла за­бу­ва­ти, то це вже зовсім по­га­но!


Стеха. Та­ки ж по­ду­май­те, за цілісінький рік ані вісточ­ки від Андрія, як не за­бу­ти про все?


Бичок. Мож­на, мож­на за­бу­ти про все, тілько не про бо­га! От я раз поз раз пам'ятаю бо­га, че­рез те й сер­це у ме­не та­ке при­яз­не до людсько­го кло­по­ту… Хіба вже й присісти?


Стеха. Сідай­те, доб­родію!


Бичок. Ся­ду, го­су­да­ри­не моя! Ох, гріхи, гріхи наші тяжкії: як вже не оберігаєшся, як не об­ми­наєш йо­го, а не об­ми­неш, бо увесь мир на гріхах стоїть, як на со­хах,- гріха­ми вкри­тий, гріха­ми вши­тий! Поміркуємо, нап­рик­лад, об тім, що навк­ру­ги нас діється: п'янство, свар­ка, лай­ка, грабіж… Брат бра­та об­ди­рає, син батька обк­ра­дає!.. Ки­да­ють віру, ла­ма­ють при­ся­гу, на бо­га навіть скар­жаться!.. Ох-ох-ох!.. Ку­ди ски­неш оком, так на те­бе гріхи і по­сип­лються, як град, як го­рох!.. Бо усі ми винні: кож­ний за се­бе і за дру­гих… Ска­за­но ж: "І во грєсі ро­ди мя ма­ти моя!.."


Стеха. Ох, грішні ми, грішні!


Бичок (по­мов­чав). Що ж, го­су­да­ри­не моя, го­во­ри­ла ти з доч­кою про ме­не?


Стеха. Го­во­ри­ла, та що ж, в од­ну ду­шу: "Не піду,- ка­же,- на гріх!.." Ко­ли б ви самі з нею по­ба­ла­ка­ли, та ще по-вче­но­му, то, мо­же б, во­на і пос­лу­ха­ла вас!


Бичок. Тобі, го­су­да­ри­не моя, як ма­тері, якось бла­гоп­рис­той­ніш, а я не насмію, та й по­го­во­ру людсько­го бо­юся…


Стеха (хли­па). Я ж ка­жу, ко­ли б ви тоді по за­ко­ну ду­ма­ли од­ру­жи­ти­ся з моєю Оле­ною, то я б її й при­си­лу­ва­ла до шлю­бу з ва­ми!


Бичок. Е, го­су­да­ри­не моя, від невінча­ної жінки більш ша­но­би! Та й де ті лю­ди, що жи­вуть по за­ко­ну, по­ка­жи мені їх, будь лас­ка, я ще зро­ду та­ких не ба­чив!.. Усі ми пе­рес­ту­паєм че­рез за­кон, та ще й як! Ти ж знаєш, що я чо­ловік не сліпий і ба­чу усе це у кни­гах, своїми очи­ма ба­чу; я вже не один де­ся­ток кни­жок пе­ре­ки­дав, до­ки до ро­зу­му дійшов! Ста­ло бить, я ба­чу і ро­зумію га­разд, як во­но і що… І ка­жу тобі ще раз, що усі ми пе­рес­ту­паємо че­рез за­кон, увесь мир!.. Дар­ма, що я оту­теч­ки жи­ву, мов­ляв, мов­би у за­кут­ку, од­на­че я доб­ре ба­чу, що й по всьому світі діється, мені аби б тілько кни­гу взя­ти в ру­ки і од­ним оком ту­ди ски­ну­ти, за­раз увесь світ і з'явиться пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!


Стеха. Та про це що й ка­зать: усі лю­ди у один го­лос ка­жуть, що ви чо­ловік ви­дю­щий і до усього знаєте!


Бичок. Знаю, та ще й доб­ре знаю! Я й ча­ру­ва­ти вмію, і на­си­ла­ти хво­ро­бу і злидні!.. Тілько я зло­го лю­дям не чи­ню!.. Бо­го­бо­яз­ли­вий я чо­ловік!


Стеха (ози­рається). Чу­ла я, що ви дев'ять су­бот про­ти ве­ли­кодніх свят хо­ди­ли під спуст, по­ки якусь чор­ну кни­гу здо­бу­ли?!


Бичок. Хо­див, го­су­да­ри­не моя!.. Я спог­ля­ну на чо­ловіка, отак крізь пальці, і зра­зу до­га­да­юсь, чим він і ди­ше! А як гля­ну на зорі, то вга­даю, що діється за двад­цять верс­тов відціля… До всього я, го­су­да­ри­не моя, вче­ний, та ще й не­аби­який вче­ний!


Стеха (по­мов­ча­ла). Ох, грішні ми лю­ди! Ось по­сидьте тро­хи, а я піду її по­шу­каю, мо­же, вдвох чи не при­сог­ла­си­мо. (Пішла).



ЯВА 4



Бичок

1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глитай, або ж павук, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Глитай, або ж павук, Кропивницький"