Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 58
Перейти на сторінку:
яко­гось мли­на.

Однак чо­му во­на тут са­ма? Де дi­ла­ся її ма­ти? Де дi­ли­ся вже шат­ра? Чо­му вок­руг неї не чу­ти го­мо­ну її лю­дей, не чу­ти нi го­ло­су батька, нi лай­ки i при­ка­зiв Ра­ду, нi дзво­нен­ня мi­дя­них кiт­лiв, як їх нап­рав­ля­ли, нi­чо­го. Чо­му се все так? Лиш ти­ши­на i ти­ши­на, i во­на ось тут са­ма.


Що та­ке ста­ло­ся?


Чи во­на по­ки­не­на? О гос­по­ди бо­же!


Як се мог­ло ста­ти­ся? По­ки­не­на й ма­тiр'ю?


- Мамо, ма­мо! - по­ча­ла з га­ряч­ко­вим пе­ре­ля­ком кли­ка­ти, а її во­лос­ся пiд­но­си­ло­ся ду­бом. Справ­дi во­на по­ки­не­на? - Ма­мо! - крик­ну­ла з не­ви­мов­ним пе­рест­ра­хом i по­ча­ла пла­ка­ти. Пла­чу­чи вго­лос, мов ма­ла ди­ти­на, кли­ка­ла то ма­тiр, то батька на­пе­ре­мi­ну. А не дiж­дав­ши­ся нi батька, нi ма­те­рi, змi­ни­ла­ся, рап­том мов очi в її ду­шi ство­ри­лись. - Се Ра­ду робо­та, - зап­ла­ка­ла во­на з не­опи­са­ним жа­лем. Вiн її ви­ки­нув з сво­го шат­ра i поїхав. Заб­рав всiх, батька i ма­тiр, заб­рав своїх лю­дей i, як той вi­тер, своїм зви­чаєм вно­чi втiк. Се Раду ро­бо­та. Вiн обi­цяв помс­ти­ти­ся за "зра­ду", за "бi­лу" ди­ти­ну і зро­бив, як ска­зав. - О-о-о! - за­ри­да­ла бiд­на вго­лос, за­рив­ши з роз­пу­ки пальцi в во­лос­ся, i аж за­но­си­ла­ся з пла­чу.


Нараз пе­рес­та­ла.


Блискавкою при­га­да­ла­ся їй її ди­ти­на, i во­на вмовк­ла. Пiд­няв­ши­ся на­си­лу, по­ча­ла шу­ка­ти око­ло се­бе. Ди­ти­ни не бу­ло. Був зби­ток всiх її ре­чей, най­мен­шi її дрiб­нич­ки, але ди­ти­ни не бу­ло. На­пiв­зiм­лi­ла з ост­ра­ху, по­ва­ли­ла­ся на­зад. Те­пер зро­зу­мi­ла. Бу­ло, як вга­да­ла вiд­ра­зу. Ра­ду ви­ки­нув її - i, заб­рав­ши всiх ра­зом з ди­ти­ною i ро­ди­ча­ми, вiд'їхав по­тай­ки вно­чi.


Почала кри­ча­ти, кли­ка­ти. Всiх лю­дей, яких лиш зна­ла. Кли­ка­ла по iме­нi. Ме­жи тим заєдно i батька, i ма­тiр, ба на­вiть i са­мо­го Ра­ду. Та дар­ма. Нiх­то не з'являв­ся.


Округ неї пов­то­ря­ло­ся од­не i те са­ме. Шум со­сен, ти­ши­на, са­мiт­нiсть, - а бiльше нi­що. Нiх­то i нi­що.


На її чо­лi вис­ту­па­ють ве­ли­кi крап­лi по­ту. А її го­ло­ву про­ни­за­ла, як пер­ше, од­на страш­на гад­ка. Та­то, ма­ма, Ра­ду i всi по­ки­ну­ли її за "зра­ду", за її "бi­лу" ди­ти­ну. По­ки­ну­ли. Мов оце лах­мiт­тя, що об­ту­лю­ва­ло її, ви­ки­ну­ли з-по­мiж се­бе i заб­ра­ли­ся. За­ри­да­ла страш­но вго­лос. Те­пер вже все зро­зу­мi­ла i вiд­да­ла­ся не­чу­ва­нiй роз­пу­цi. Та тут же знов сха­ме­ну­ла­ся. Але - ди­ти­на!.. Гос­по­ди, бо­же ми­ло­серд­ний, доб­рий, де ди­ти­на? Заб­ра­ли? Вкра­ли? Уби­ли? Що з її ди­ти­ною зро­би­ли? З її до­ро­гою ди­ти­ною?


Наново ви­бух­ла пла­чем.


Всею ду­шею, всiм тi­лом ри­да­ла.


Що те­пер бу­де? Де її ди­ти­на? I в сот­ний раз пе­ре­би­рає клун­ки обiч се­бе, ог­ля­дається круг се­бе, шу­кає ди­ти­ни - i не­ма її. Не мо­же її нi­де знай­ти. Не по­мо­же їй вже плач, не по­мо­же ри­дан­ня, нi­що вже не по­мо­же, Тре­ба iнак­ше шу­ка­ти.


- О, се ти, Ра­ду, зро­бив! - кли­че во­на, пiд­но­ся­чи тон­кi свої ру­ки роз­пуч­ли­во вго­ру. - Се ти! Обi­цяв уби­ти, як со­ба­ку - i убив. Але бу­ло вже i Мав­ру з ди­ти­ною уби­ти. А то… - тут во­на ври­ває рап­том i знов впа­дає в роз­пу­ку. Риє в во­лос­сi ру­ка­ми, б'ється по гру­дях, тер­мо­сить одiж на со­бi… пе­рес­тає, надс­лу­хує, i зно­ву но­ва роз­пу­ка, знов те са­ме, але - все дар­ма.


Дитини не­ма.


Округ неї лиш по­роз­ки­да­не, по­роз­ри­ва­не її лах­мiт­тя, гус­тий лiс i шум де­рев.


Ослабши з ри­дан­ня i роз­пу­ки, во­на ляг­ла i вмовк­ла. По її блi­дiм ху­дiм ли­цi з-пiд за­ту­ле­них по­вiк су­нуться га­ря­чi сльози…


От i по всьому. Як обi­цяв помс­ти­ти­ся, так i зро­бив. Ди­ти­ну вбив, її по­ки­ну­ли, i му­сить умер­ти. Си­ли вста­ти i пi­ти за ни­ми в неї не­ма, тож му­сить тут ле­жа­ти i уми­ра­ти або жда­ти, аж на­дiй­де, мо­же, хто лi­сом. Мо­же, ще з її лю­дей хто. Мо­же, їх си­ло­мiць виг­на­ли з се­ла… i во­ни лиш по­ки що зос­та­ви­ли її тут, а пiз­нi­ше прий­дуть I знов за­бе­руть.


Може… Але ди­ти­на? Ди­ти­на на­ле­жить до неї.


Вона ле­жить i слу­хає…


Округи ти­хо-ти­хе­сенько, лиш лi­со­вий ше­лест.



Десь нi­би гур­кає не­да­ле­ко млинське ко­ле­со… шу­мить якась рi­ка… але гос­подь знає, де те. Гос­подь знає, де ще лю­ди.


Вона по­чи­нає знов пла­ка­ти, знов кли­ка­ти. Про­бує вста­ти, та ба­чить, лед­ве вдер­жується на но­гах. Во­на ж ще хо­ра. Гос­по­ди бо­же, що їй ро­би­ти?


Зсувається знов на зем­лю, при­па­дає ли­цем до зем­лi i за­хо­диться з бо­же­вiльно­го пла­чу, роз­пу­ки. Нi­чо­го не чує, не знає, лиш один жаль i один бiль. Вже по­чи­нає i на тi­лi па­ли­ти з яко­гось внут­рiшнього вог­ню.


Та що вже їй по со­бi, в неї не­ма ди­ти­ни. Ди­ти­ни!


Убили!!


Їй тем­нiє в очах, в ухах дзво­нить, по­тiм стає якось так сла­бо… га­ря­че… глу­хо… ги­не.


Нараз хтось шар­пає її, пiд­но­сить.


- Не спиш вже, жiн­ко? Не спи!


Насилу роз­ту­лює очi, вдив­ляється впе­ред се­бе, опам'ято­вується. Над нею схи­ле­на ви­со­ка пос­тать якоїсь не­мо­ло­дої жiн­ки, ма­буть, якоїсь па­нi чи щось, а ко­ло неї якiсь лю­ди: жiн­ки й чо­ло­вi­ки.


Жiнка чи па­нi в чор­но за­по­ви­тiй го­ло­вi, са­ма блi­да i ху­да, ди­виться ми­ло­серд­но на неї i го­во­рить:


- Вставай i хо­ди зi мною. Бу­деш в ме­не. Ти хо­ра. Ле­жа­ла тут бiльше як до­бу. Мої лю­ди зап­ро­ва­дять те­бе по­ма­лу до моєї ха­ти.


Мавра все ще доб­ре нi­чо­го не ро­зу­мiє, але слу­хає i на­ма­гається вста­ти.


Цiкаво приг­ля­да­ли­ся при­сут­нi, особ­ли­во жiн­ки, не­щас­ли­вiй по­ки­не­нiй, що ле­жа­ла, мов пiдст­рi­ле­на ве­ли­ка пта­ха, з чу­до­ви­ми, не­ви­мов­не смут­ни­ми, як нiч чор­ни­ми очи­ма, а ко­ло неї по­роз­ки­да­не лах­мiт­тя, якась одiж i мiж ни­ми тут i там зо­ло­тi чер­во­нi. Са­ма во­на, хоч мо­ло­да i гар­на, та те­пер блi­да, з роз­бур­ка­ним дов­гим чор­ним во­лос­сям, що роз­си­па­ло­ся по пле­чах та гру­дях, май­же страш­на.


- Де мої лю­ди - ци­га­ни? - пи­тає сла­бим го­ло­сом з чу­жим ви­го­во­ром.


- Вiдай, по­ки­ну­ли те­бе, - по­яс­нює ви­со­ка мар­на жiн­ка в чор­нiй оде­жi, що хо­че нею за­опi­ку­ва­ти­ся. - Вi­дай, по­ки­ну­ли те­бе.


Мавра от­во­ряє ши­ро­ко очi, а ко­ло уст зад­ри­жа­ло пла­чем.


- Коли? - пи­тає.


- Недавно, здається. Ме­жи ни­ми зчи­ни­ла­ся бiй­ка за якусь кра­дiж, як роз­ка­зу­ва­ли, мiж тим по­ра­не­но од­но­го чо­ло­вi­ка - цим­ба­лiс­та, а вiд­так, роз­дi­лив­шись по своїх фi­рах, вiд'їха­ли вно­чi, що й нiх­то не ба­чив. Те­бе на­ди­ба­ли ще вчо­ра вве­че­рi лю­ди, що прий­шли ни­нi зран­ку до мо­го мли­на, але я не мог­ла са­ма скор­ше заб­ра­ти те­бе до се­бе, аж ось ни­нi. До то­го ти спа­ла. Страш­ним сном спа­ла ти, як мерт­ва. Що то­бi бу­ло?


- Не знаю, - вiд­ка­зує Мав­ра i ди­вується, роз­зи­ра­ючи­ся май­же блуд­ним оком по чу­жих для неї лю­дях, а да­лi, зга­дав­ши ди­ти­ну, за­ли­вається на­но­во гiр­ки­ми сльоза­ми. Пла­че i пi­дiй­має, бла­га­ючи, до них ру­ки

1 ... 6 7 8 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"