Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Однак чому вона тут сама? Де дiлася її мати? Де дiлися вже шатра? Чому вокруг неї не чути гомону її людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як їх направляли, нiчого. Чому се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.
Що таке сталося?
Чи вона покинена? О господи боже!
Як се могло статися? Покинена й матiр'ю?
- Мамо, мамо! - почала з гарячковим переляком кликати, а її волосся пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? - Мамо! - крикнула з невимовним перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi, змiнилася, раптом мов очi в її душi створились. - Се Раду робота, - заплакала вона з неописаним жалем. Вiн її викинув з свого шатра i поїхав. Забрав всiх, батька i матiр, забрав своїх людей i, як той вiтер, своїм звичаєм вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за "зраду", за "бiлу" дитину і зробив, як сказав. - О-о-о! - заридала бiдна вголос, заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.
Нараз перестала.
Блискавкою пригадалася їй її дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всiх її речей, найменшi її дрiбнички, але дитини не було. Напiвзiмлiла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув її - i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'їхав потайки вночi.
Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi. Межи тим заєдно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма. Нiхто не з'являвся.
Округ неї повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, - а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.
На її чолi виступають великi краплi поту. А її голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули її за "зраду", за її "бiлу" дитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало її, викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але - дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з її дитиною зробили? З її дорогою дитиною?
Наново вибухла плачем.
Всею душею, всiм тiлом ридала.
Що тепер буде? Де її дитина? I в сотний раз перебирає клунки обiч себе, оглядається круг себе, шукає дитини - i нема її. Не може її нiде знайти. Не поможе їй вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати.
- О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi свої руки розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то… - тут вона вриває раптом i знов впадає в розпуку. Риє в волоссi руками, б'ється по грудях, термосить одiж на собi… перестає, надслухує, i знову нова розпука, знов те саме, але - все дарма.
Дитини нема.
Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахмiття, густий лiс i шум дерев.
Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По її блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози…
От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, її покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в неї нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з її людей хто. Може, їх силомiць вигнали з села… i вони лиш поки що зоставили її тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть.
Може… Але дитина? Дитина належить до неї.
Вона лежить i слухає…
Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.
Десь нiби гуркає недалеко млинське колесо… шумить якась рiка… але господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.
Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити?
Зсувається знов на землю, припадає лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чує, не знає, лиш один жаль i один бiль. Вже починає i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.
Та що вже їй по собi, в неї нема дитини. Дитини!
Убили!!
Їй темнiє в очах, в ухах дзвонить, потiм стає якось так слабо… гаряче… глухо… гине.
Нараз хтось шарпає її, пiдносить.
- Не спиш вже, жiнко? Не спи!
Насилу розтулює очi, вдивляється вперед себе, опам'ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жiнки, мабуть, якоїсь панi чи щось, а коло неї якiсь люди: жiнки й чоловiки.
Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на неї i говорить:
- Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Мої люди запровадять тебе помалу до моєї хати.
Мавра все ще добре нiчого не розумiє, але слухає i намагається встати.
Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло неї порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна.
- Де мої люди - цигани? - питає слабим голосом з чужим виговором.
- Вiдай, покинули тебе, - пояснює висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе.
Мавра отворяє широко очi, а коло уст задрижало плачем.
- Коли? - питає.
- Недавно, здається. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по своїх фiрах, вiд'їхали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було?
- Не знаю, - вiдказує Мавра i дивується, роззираючися майже блудним оком по чужих для неї людях, а далi, згадавши дитину, заливається наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiймає, благаючи, до них руки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.