Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 58
Перейти на сторінку:
i го­во­рить щось чу­жою нез­ро­зу­мi­лою для лю­дей мо­вою.

Та тут же пе­ре­ри­ває її Iва­ни­ха Ду­би­ха, бо се во­на са­ма бу­ла, i пiд­но­сить її з по­мiч­чю лю­дей до­го­ри.


- Куди поїха­ли мої лю­ди? - пи­тає хо­ра.


Нiхто не знав. Здається, в Угор­щи­ну.


А де дi­ла­ся її ди­ти­на?


Також не зна­ли. Во­на ма­ла ди­ти­ну?


Так. Си­на. Бi­ло­го. Пер­ша її ди­ти­на. Во­на жiн­ка Ра­ду, са­мо­го стар­ши­ни ци­га­нiв. Чи її лю­ди заб­ра­ли ди­ти­ну з со­бою? Не зна­ли. Не га­да­ли нi­чо­го. Так са­мо, як i не ви­дi­ли. По бiй­цi за­раз вно­чi зник­ли…


То, мо­же, уби­ли її ди­ти­ну?


Нi. Не зна­ли.


О, пев­но, уби­ли!


Нi. Не чу­ли. Лиш чо­ло­вi­ка од­но­го в бiй­цi, чу­ли, що стар­ши­на ма­ло що не вбив.


- О, Ра­ду! - вис­тог­на­ла Мав­ра, за­лом­лю­ючи ру­ки, I розп­ла­ка­ла­ся на­но­во. - Вiн, пев­но, i ди­ти­ну вбив.


Нi. Не зна­ли. Не зна­ли i не при­пус­ка­ли, щоб не­вин­ну ди­ти­ну вби­ти.


- О, Ра­ду! - знов лиш зой­кну­ла Мав­ра i розх­ли­па­ла­ся вго­лос. - Вiн страх який не­доб­рий, роз­лю­тив­шись раз. - Вiд­так до­да­ла: - То хi­ба вiд неї ди­ти­ну вкра­ли i утiк­ли?


Може. Та­кож не зна­ли.


О, пев­но, що лиш так, ко­ли зник­ли, не­на­чеб їх зем­ля по­жер­ла. То пев­но, що вкра­ли. Во­ни все так ро­би­ли… i по ут­ра­тi своєї ди­ти­ни во­на Ра­ду пiз­нає.


- Може, - вiд­по­вi­ли лю­ди. Чи не ба­чив нiх­то тої ди­ти­ни?


Не ба­чив.


Бiла бу­ла.


Може. Не зна­ли.


- Бiла, бi­ла бу­ла! - май­же скри­ча­ла.


Не зна­ли.


Вона розп­ла­ка­ла­ся ще бiльше, а лю­ди без­по­мiч­но мов­ча­ли. Мов­ча­ли, не­на­че не хо­тi­ли зра­ди­ти якоїсь тай­ни, а мо­же, й не хо­тi­ли ка­за­ти, щоб не ра­ни­ти звiст­кою сер­ця не­щас­ли­вої, а мо­же, прос­то не зна­ли.


Завели мо­ло­ду оси­ро­тi­лу ци­ган­ку крок за кро­ком в ха­ту Iва­ни­хи Ду­би­хи i там во­на ос­та­ла.



***



Чому хо­тiв Ра­ду Мав­ру вби­ти, а рад­ше, на її дум­ку, на нiй помс­тив­ся, во­на приз­на­ла­ся лиш Iва­ни­сi Ду­би­сi, i Iва­ни­ха її за­дер­жа­ла в се­бе.


В два мi­ся­цi по смер­тi чо­ло­вi­ка Iва­ни­хи Ду­би­хи знай­шла­ся в неї, хоч не мо­ло­да вже бу­ла, ди­ти­на, ма­ленька Те­тян­ка, i Мав­ра її дог­ля­дає. Са­ма Iва­ни­ха, пов­до­вiв­ши, має в гос­по­дарст­вi i в мли­нi ба­га­то пра­цi i кло­по­тiв, а ко­ло од­нiсь­кої її ди­ти­ни, над якою дри­жить, яка ста­но­вить те­пер оди­но­ке її щас­тя, тре­ба їй все ко­гось ма­ти. Мав­ра, обез­си­ле­на, не год­на тяж­ко ро­би­ти, вiд­шу­ку­ва­ти лю­дей своїх теж те­пер не в си­лi, тож не­хай, - ка­за­ла ци­ган­цi, - ос­та­не в неї, до­ки хо­че, а тут, де рiз­нi лю­ди при­хо­дять, мо­же, й за ди­ти­ну свою що вчує, роз­вi­дається. А мо­же, вер­нуть ще й її лю­ди - по неї, то тут, у мли­нi, во­на най­скор­ше за­чує про те.


Мавра пос­лу­ха­ла. Зос­та­ла­ся.


Однак не дов­го ви­дер­жа­ла в ти­хiй вдо­ви­чи­нiй ха­тi пiд го­рою Ча­ба­ни­цею. Си­дi­ла, до­ки до сил не прий­шла, але по­ду­жав­ши, ки­ну­ла­ся в око­ли­цю своєї ди­ти­ни шу­ка­ти та ро­з­вi­ду­ва­ти­ся про лю­дей своїх. Хо­ди­ла, блу­ка­ла тиж­ня­ми, мi­ся­ця­ми, мов го­лод­на та вов­чи­ця, а вреш­тi вер­ну­ла. Мар­на, блi­да, без крап­лi кро­вi в мо­ло­дих ус­тах, з по­ну­ри­ми смут­ни­ми очи­ма, i знов за­жи­ла в Iва­ни­хи Ду­би­хи.


Її лю­ди зник­ли своїм зви­чаєм, як пiд зем­лю про­па­ли, а по ди­ти­нi так са­мо, як i по них, не ос­та­лось слi­ду. Нiх­то не знав нi­чо­го. Не знав i не чув.


I не пла­ка­ла вже Мав­ра бiльше. Зна­ла - нi­що не по­мо­же.


Виплакала сльози. Лиш очей своїх чу­до­вих, що си­па­ли сму­т­ком, не пiд­во­ди­ла нi­ко­ли смi­ли­во на лю­дей. Со­ром­но бу­­ло. Чо­ло­вiк, ро­ди­чi i свої лю­ди ви­ки­ну­ли з-по­мiж се­бе, мов со­ба­ку, чу­жим лю­дям на пос­мi­хо­висько, а їй са­мiй на го­ре.


Та й що мог­ло ще гiр­ше бу­ти?


Осталась, як зда­ва­ло­ся, на все у ба­гач­ки Iва­ни­хи Ду­би­хи i дог­ля­да­ла її ди­ти­ни. А що пот­рi­бу­ва­ла по­жи­ви для роз­буд­же­но­го раз ма­те­ринсько­го чут­тя, тож ста­ла чи не дру­гою ма­тiр'ю для ма­лої Те­тян­ки, бо з ча­сом ста­ла Те­тян­ка нi­би її влас­ною ди­ти­ною, i во­на зас­по­коїла­ся, при­за­бу­ла влас­ну свою ди­ти­ну.


Так жи­ла, дог­ля­да­ючи, роз­па­да­ючи­ся над чу­жою ди­ти­ною, аж до хви­ли­ни, в якiй не про­ки­ну­ла­ся в нiй ту­га i при­вич­ка її чуд­но­го лю­ду - змi­ня­ти вiд ча­су до ча­су мiс­це­вiсть сво­го по­бу­ту, - за­баг­ло­ся пре­див­ною ту­гою по­во­лiк­ти­ся ку­­дись в дальший свiт.


Тодi про­ща­ла­ся з ди­ти­ною, за­ли­ва­ючи­ся гiр­ки­ми сльоза­ми, а Iва­ни­сi кла­ня­ючись, з ру­ка­ми, зло­же­ни­ми по­кiр­но на гру­дях, низько до нiг, цi­лу­ва­ла її ко­лi­на i ру­ки i йшла. Iва­ни­ха Ду­би­ха, що звик­ла до неї, по­лю­би­ла її за лю­бов i щи­рiсть для своєї ди­ти­ни, гнi­ва­ла­ся на неї… хо­ча вiд­по­вiд­но до своєї по­важ­ної вда­чi не сло­ва­ми, а очи­ма i мов­чан­кою, i не пус­ка­ла. Як ска­за­но, во­на лю­би­ла оси­ро­тi­лу ци­ган­ку, а по-дру­ге, бу­ла їй i вдяч­на за прав­ди­во ма­те­ринський дог­ляд за ди­ти­ною.


- I ку­ди то­бi йти са­мiй од­нiй в да­ле­кий нез­на­ний свiт? - до­ко­ря­ла. - Збо­же­во­лi­ла? Не гнi­виш ти бо­га, по­ки­да­ючи отак. лег­ко хлiб-сiль, прив'яза­них до се­бе лю­дей i ди­ти­ну? По­що i чо­го пi­деш… i яким шля­хом? Чи не ка­ра гос­под­ня се вдру­ге над то­бою?


- Нi, - вiд­ка­зу­ва­ла сум­но ци­ган­ка. Во­на му­сить iти в свiт. їй го­рить зем­ля пiд но­га­ми, її спо­кiй не­на­че в нез­на­ну да­ле­чи­ну вiд неї по­ли­нув i те­пер заєдно при­ма­нює до се­бе. Во­на му­сить змi­ни­ти мiс­це - оп­рав­ду­ва­ла­ся. Мо­же, зди­бає батька-ма­тiр, роз­вi­дається те­пер про них, мо­же, ко­го хоч од­но­го з своїх то­дiш­нiх лю­дей по­ба­чить, зуст­рi­не. Мо­же, щас­ли­ва го­ди­на злу­чить її по ро­ках з ди­ти­ною, з батьком-ма­тiр'ю, а мо­же, стрi­неться iз са­мим Ра­ду… Во­на знає, ку­ди, ко­ли ци­га­ни манд­ру­ють з Угор­щи­ни або Мол­да­ви, а ко­ли вер­та­ють. Знає їх зна­ки, якi ли­ша­ють по со­бi для дру­гих по де­ре­вах, ка­мiн­ню при до­ро­зi i т. п.


Вона му­сить iти, щось не дає їй спо­кою. Не пi­де - за­не­ду­жає з ту­ги, су­му… Чує, що хо­ра з то­го, му­сить iти… чо­го їй си­дi­ти?


Пiде.


- За Ра­ду хо­че, щоб по­бив доб­ре? - пи­тає су­хо Iва­ни­ха Ду­би­ха i про­ни­кає ци­ган­ку, яка мовч­ки слу­хає, очи­ма.


- Та не­хай, не бо­юся. А не най­ду, не стрi­ну нi­ко­го, вер­ну­ся. Ок­рiм вас, па­нi (так зва­ла Iва­ни­ху Ду­би­ху, що все в чор­но­му хо­ди­ла), не маю нi­ко­го в свi­тi.


- А ди­ти­ну як ли­шаєш? - пи­тає Iва­ни­ха i вка­зує на ма­лу Те­тян­ку, що та­ки веш­тається i со­бi по­важ­но мiж обо­ма жiн­ка­ми, мов ро­зу­мiє, що її пiс­тун­ка вiд­хо­дить чи не на­зав­ше вiд неї.


- Ой! - зой­кну­ла Мав­ра, роз­ри­дав­шись вго­лос. - Ой, не об­тя­жай­те ще гiр­ше бiд­не сер­це Мав­ри­не.


Одначе ус­по­коївшись по не­дов­гiм ча­сi, iш­ла. Лю­ди, ба­ча­чи її на вiд­хо­дi з тор­ба­ми, пе­ре­пов­не­ни­ми якимсь зiл­лям

1 ... 7 8 9 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"