Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 58
Перейти на сторінку:
та лах­мiт­тям, смi­яли­ся вслiд за нею.

- А он, - ру­га­ли­ся, - Мав­ра йде вже знов у свiт. Iде шу­ка­ти ци­га­на-па­ру, її од­ної за­ма­ло в се­лi. У вдо­ви­цi об­гор­нув її сум.


Вона вiд'їда­ла­ся гiр­ки­ми прокльона­ми, сип­лю­чи при тiм iск­ра­ми по­гор­ди з чу­до­вих своїх чор­них i сум­них очей, i йшла.


Вертаючи по кiлькох мi­ся­цях, а iно­дi i по ро­цi, по та­ких манд­рiв­ках на­раз пiд Ча­ба­ни­цю, втом­ле­на i роз­ча­ро­ва­на, ри­да­ла не­повз­держ­но з утi­хи, по­ба­чив­ши пiд­рос­лу пiд її неп­ри­сут­нiсть Те­тян­ку, яка тi­ши­ла­ся нею бiльше, як­би са­мою ма­тiр'ю. А Iва­ни­сi Ду­би­сi па­да­ла знов до нiг, як при вiд­хо­дi, i, цi­лу­ючи її ко­лi­на, мо­ли­ла:


- Приймiть ме­не знов до Те­тян­ки, слав­на гос­по­ди­не! Ме­нi бу­ло вас слу­ха­ти, а не сво­го ци­гансько­го ро­зу­му. На­бi­ди­ла­ся ли­ше мiж чу­жи­ми, наб­ра­ла­ся лай­ок, упо­ко­рень, ру­гань i знов по­вер­ну­ла, не по­ди­бав­ши нi­ко­го. Нi батька-ма­те­рi, нi про ди­ти­ну не чу­ла, нi про своїх лю­дей не роз­вi­да­ла­ся, нi про са­мо­го Ра­ду - ли­ше стiльки, що ме­жи чу­жи­ми людьми чу­дот­вор­ним зiл­лям тор­гу­ва­ла… i то тут, то там по­во­ро­жи­ла… i от гос­тин­ця вам та ду­шеч­цi своїй при­нес­ла. - При тих сло­вах ста­ви­ла якi-не­будь зви­чай­нi ла­кiт­ки, якi лю­би­ла са­ма прист­рас­но їсти, пе­ред по­важ­ну Iва­ни­ху Ду­би­ху i її ма­лу доньку.


В кiлька ро­кiв по пос­лiд­нiй манд­рiв­цi в свiт, са­ме як Те­тян­цi йшло на два­над­ця­тий рiк, ста­ну­ла Мав­ра од­но­го ра­зу пе­ред Iва­ни­ху Ду­би­ху з просьбою доз­во­ли­ти їй вi­док­ре­ми­ти­ся вiд неї i за­меш­ка­ти де­iн­де.


Iваниха Ду­би­ха зчу­ду­ва­ла­ся.


- Ви доб­рi для ме­не, мам­цю-гос­по­ди­не, - по­яс­ня­ла. - Ви i ва­ша го­луб­ка до­ро­га, але сiльськi лю­ди… вже над­то до­пi­ка­ють, глу­зу­ють тут в ва­шiм мли­нi з ме­не. - I з ти­ми сло­ва­ми розп­ла­ка­ла­ся на доб­ре.


- Як-то глу­зу­ють? - спи­та­ла Iва­ни­ха, зна­ючи доб­ре, що з бiд­ної не­щас­ли­вої глу­зу­ва­ли iно­дi се­ля­ни, особ­ли­во чу­жi в мли­нi.


- Та як же, не знаєте, ма­буть, i са­мi? - вiд­ка­зу­ва­ла розд­ра­з­не­но Мав­ра, за­ку­рю­ючи свою люльку та па­ка­ючи з неї го­лос­но, при­чiм на­би­ра­ла вiд­ва­ги опи­ра­ти­ся iно­дi на­вiть i са­­мiй Iва­ни­сi Ду­би­сi. - Все, кот­рий зай­де, - мов­ля­ла, - на ва­ше обiй­стя, пог­лу­зує з ме­не. "А ще дов­го бу­деш, - ка­жуть при­­мiв­ка­ми, - му­ку в мли­нi мо­ло­ти? Дов­го ще чор­ни­ми очи­­ма ко­ле­са обер­та­ти?" По­бий їх си­ла бо­жа, - зак­ля­ла. - Або знов, що най­гiр­ше жаль, бо се вже за вас i за мою до­нь­ку. "Обси­пуєш ти доб­ре, - пи­та­ють, - ха­ту Ду­би­хи ци­ган­сь­ким зiл­лям, щоб ба­га­чi на­вi­ду­ва­ли­ся до її доньки вже вiд­те­­пер? Во­на вже нiв­ро­ку, ади - пiд­рос­тає". А дру­гий ка­же: "Та де, - ка­же, - пiд­си­пує. Як­би сього вмi­ла, са­ма й со­бi б на­во­­ро­жи­ла, аби приїхав чор­ний з шат­ра, бо­дай на ста­рiй мiт­лi, i зас­ва­тав, бо ади, вже по­си­вi­ла, дар­ма що очи­ма свi­тить, як чор­ний кiт з-пiд пе­чi".


- От та­ке, гос­по­ди­не-мам­цю, за­чу­ваю я сот­ки ра­зiв вiд лю­­дей - i чим рiк, то все бiльше. Не год­на вже бiльше… А й вам нес­ла­ва, що та­ке вер­зуть про ту, що жи­ве в ва­шiй ха­тi, що ва­шу Те­тян­ку ви­ба­ви­ла й до­зи­рає. Не­хай я ус­туп­лю­ся з ха­ти, во­ни са­мi за­мовк­нуть.


Iваниха роз­сер­ди­ла­ся. Во­на не до­вi­ря­ла цiл­ком ци­ган­цi, про яку зна­ла, що в неї був хит­рий ро­зум i язик на мiс­цi i во­на вiд­ти­на­ла кож­до­му, хто пос­мiв її прик­рим сло­вом под­раз­ни­ти, гiр­ше, як оса.


- Я то­бi не вi­рю, Мав­ро, - го­во­ри­ла, ба­жа­ючи тим спо­со­бом ви­вi­да­ти­ся прав­ди­ву при­чи­ну пос­та­но­ви пiс­тун­ки сво­єї ди­ти­ни. - Не вi­рю я, Мав­ро. В те­бе iн­ша при­чи­на, що хо­чеш нас по­ки­ну­ти. Ме­не i мою ди­ти­ну. Лiп­ше ска­жи пра­в­ду i не кру­ти. Ти, ма­буть, змо­ви­ла­ся з де­яки­ми ци­га­на­ми пiд час твоїх манд­рi­вок i хо­чеш вер­та­ти на­зад в Угор­щи­ну. Чи не так?


Мавра за­пе­ре­чи­ла. Не до своїх лю­дей во­на хо­тi­ла. Як не вiд­най­шла до­сi батька-ма­те­рi, ди­ти­ни, ба на­вiть i чо­ло­вi­ка-во­ро­га та iн­ших лю­дей - вiд­те­пер не най­де, i їй вже бай­ду­­же. Во­на не до своїх лю­дей хо­че, що ви­ки­ну­ли її, мо­ло­ду, як звi­рю­ку з-по­мiж се­бе, знi­ве­чи­ли до­лю, - а спо­кою во­на хо­­че i вiд­те­пер за­жи­ти по їхньому зви­чаю. Ось що.


- Та як се? - зчу­ду­ва­ла­ся знов Iва­ни­ха Ду­би­ха, що нi­ко­ли не за­чу­ва­ла по­дiб­ної дум­ки з уст Мав­ри.


- Та ось так, - бу­ла вiд­по­вiдь. Тут во­на од­на лиш ци­ган­ка на все се­ло, на всю го­ру Ча­ба­ни­цю, а здається, i по­за Ча­ба­ни­цею, на всю око­ли­цю. Iва­ни­сi Ду­би­сi не тре­ба бiльше її до Те­тян­ки, бо Те­тя­на за два, за три ро­ки бу­де до­рос­ла i ста­не дi­во­чи­ти - от­же, їй, Мав­рi, iн­шої ро­бо­ти тре­ба, як го­диться спра­вед­ли­вiй ци­ган­цi.


- Та якої ж ро­бо­ти? - спи­та­ла знов Iва­ни­ха Ду­би­ха. Чи не бе­реться во­на са­ма до ро­бо­ти, яка їй най­бiльше по впо­до­бi? Хто ко­ли був го­ден при­си­лу­ва­ти її до то­го, чо­го не хо­тi­ла або не хо­тi­ла ро­би­ти. Ля­га­ла про­ти сон­ця i виг­рi­ва­ла­ся, щоб лиш не ро­би­ти то­го, що не лю­би­ла, або ди­ти­нi каз­ка­ми го­ло­ву на­би­ва­ла. А зи­мою лiз­ла на пiч, впев­ня­ючи всiх, що хо­ра, - то i хто ж ко­ли си­лу­вав її до чо­го?


- Се прав­да, - да­ла во­на вiд­по­вiдь не­на­че якось бо­лiс­но. Тут не си­лу­ва­но її нi­чим. То­му-то й вер­та­ла во­на сю­ди зав­ше на­зад, мов до своєї рiд­нi, дар­ма що тут не ци­га­ни. Але вiд­те­пер хо­че во­на вже про­жи­ва­ти на са­мо­тi. Геть са­ма. Он там, на Ча­ба­ни­цi. Там стоїть по­рож­нiй бур­дей-ко­ли­ба, над са­мим яром-про­пас­тю, що в нiм про­жи­ва­ли iно­дi за жит­тя са­мо­го гос­по­да­ря лi­том або зи­мою йо­го ча­ба­ни. Те­пер та по­ло­ни­на, що до неї на­ле­жав ко­лись бур­дей, спро­да­на, а бур­дей, нi­ким не за­меш­ка­ний, все ще на­ле­жить до Iва­ни­хи Ду­би­хи. Ту ко­ли­бу про­сить во­на вiд гос­по­ди­нi для се­бе i хо­че ту­ди на­зав­ше пе­ре­се­ли­ти­ся. А ко­ли вже гос­по­ди­ня вдо­во­лить її во­лю i не прог­нi­вається, то во­на ска­же їй по прав­дi, що хо­че там зай­ма­тись во­ро­жiн­ням. Там на Ча­ба­ни­цi рiз­не-пре­рiз­не чу­дот­вор­не зiл­ля - ли­хе i доб­ре - як ко­му що тре­ба, яким во­на вже не од­но­го не раз i тут, за пле­чи­ма гос­по­ди­нi, на но­ги пос­та­ви­ла i доб­ре вчи­ни­ла. Там бу­де во­на йо­го зби­ра­ти, су­ши­ти, i ко­му чо­го тре­ба, да­ва­ти, спро­да­ва­ти, i так бу­де жи­ти. Во­на знає ду­же ба­га­то лi­кiв i вмiє во­ро­жи­ти так, як ма­ло хто з ци­га­нiв - бо й ци­га­ни не всi ро­зу­мi­ються на зiл­лi i во­рож­бi або при­мiв­ках. Але її вчи­ли ще зма­леч­ку. Та­то й ма­ма. I тим во­на i ме­жи па­на­ми гро­шi за­роб­ля­ла… та зно­си­ла Ра­ду… бо­дай би йо­го по всiм свi­тi роз­нес­ло…


Заживши отак на Ча­ба­ни­цi, над яром, в ко­ли­бi, во­на

1 ... 8 9 10 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"