Читати книгу - "Мор, Шевчук Валерій"

Лежав розпластано на столі, а довкола згрудився сонм сіролицих. Очевидно, вилито на мене кухоль води, бо чув я: стікає струмками на підлогу.

— Славно, славно, панотче! — сказав сіроносий, криво всміхаючись. — Ви з’явили про себе так багато, що можна без мук сумління вести вас на шибеницю. Чи не дозволите, однак, дещо у вас розпитатися? Чи не були б ви такі ласкаві звістити нам, до якого монастиря належите, хто його настоятель і чому мандруєте? І, будь ласка, не говоріть з нами фігурно.

— Не належу до жодного монастиря, — сказав я, пробуючи сісти на столі, на якому мене покладено. Але сильна, рука притримала мене, і я мусив говорити лежачи. — Я мандрованець, який пішов у світ для того, щоб пізнати життя. Одна людина сіє хліб, інша живе, як войовник, а я вирішив удосконалити свій розум і збагнути закони цього світу. Саме тому я й натяг на себе чернечу рясу. Але, пане, важко мені не говорити фігурно!

Я озирнув усі ті схилені до себе обличчя й побачив, як зламалися їхні брови, а очі запалали майже щасливо. Один тільки сіроносий виявляв скам’янілу поважність.

— Але ж чи ви, пане, — сказав він, дивлячись на мене з тією лагідністю, з якою дивиться вуж на жабу чи мишу, — стриглись у чорне духовенство? Ми шануємо закони і хочемо вияснити, якому суду підлягає ваша милість: світському чи духовному?

— Сказати треба, що немає у тому потреби, — легковажно озвався мій голос: я знову заговорив фігурно. — Не від постригу залежить наше поступування і наше про бога дбання, а від того, яке є серцю ударування. Я відчув потребу у внутрішньому вдосконаленні, а вже це одне піде для найвищого хвалення.

— Ага, ага, у внутрішньому вдосконаленні, — всміхнувся, закивавши радісно головою, сіроносий. — Саме для цього вам конче необхідно ґвалтувати шинкарок?..

Вони розсміялися, а я, відштовхнувши руку, що притримувала мене на столі, обурено сів.

— Пані шинкарко, — вигукнув я. — Мені вже стає жарко! Засвідчіть цим людям, що вони даремно кладуть на мене огуддя!

Але шинкарки в покої не було, і я роздивився навкруги не без здивування. Здається, я вже починав розуміти, на що тут заходить, і страх таки почав проникати у мене.

— Це тобі не допоможе — облишив чемне "ви" сіроносий. — Коли б вона призналася, то кара не оминула б тебе все одно, хіба що покарали б вас обох. Ти ж не такий простак, щоб не відати про приписи Литовського статуту[2]...

Я не дослухав його мови, а, рвонувшись зі столу, з розгону вдарився об двері, котрі вели на сходи й до шинку. Але двері було зачинено, і на цю потугу сіролиці розреготалися. Тоді я кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але й там я побачив залізні штаби, крізь які міг пролізти пацюк або кіт, але не людина. Сіролиці стежили за моїм борсанням з іронічною цікавістю.

— Вже набігалися, пане? — спитав сіроносий. — Коли так, сідайте, щось нам розкажете, хай навіть і фігурно. Про те, хто ви такий і від яких злочинів ховаєтеся...

Я й справді почав заспокоюватися. Здається, вони не за того мене прийняли, у

— Ні від кого я не ховаюся, — сказав гаряче і таки не фігурно, — і все, що оповів про себе, правда. Нікому я не вчинив лиха і ніде нічого не вкрав. Ніхто не проклинав мене в цьому світі, і я сам не маю ні до кого жодної злості. Живу вільним птахом, а коли мені дають милостиню, то тільки з доброї волі: ножа я до горла людям не приставляю.

— А шинкарки? — солодко спитав сіроносий.

— Пане, — гордо сказав я. — Тут теж якесь непорозуміння. Те, що сталося, невідомо чи й моя вина; я випив недоброго меду. Чому, пане, пив той мед я один, а не всі ми?

Я спинився передихнути. Проти мене стояли сіролиці й пильно на мене дивилися. Я навіть відчув: починають ненавидіти мене. Здавалося, наготувалися кинутися на мене, щоб затулити мені рота. Щось важке й тупе було в їхньому позирі, здається, я зачепив їх нерозважно, бо коли вони справді підмішали у мій трунок любасного зілля, значить, хотіли бачити мене злочинцем. Але я ще бажав перед ними виправдатися:

— Кожна людина, панове, у цьому світі має тільки собі призначене. До того чи іншого. Кожна людина знаходить собі одежу, а одежа відповідає думкам, які снують у її голові. Кожна людина, зрештою, має перед собою проводиря, котрий веде її, як сліпця. Кожна людина — сліпець, але кожна людина хоче і може прозріти.

— Щось не дуже ми зрозуміли, — сказав, покліпавши очима, сіроносий. — Кажіть ясніше.

— Це все дуже просто. Я міг би бути чинбарем або шевцем. Міг би стати справжнім ченцем або попом, але тоді я пізнав би тільки дрібку світу: лише світ чинбарський чи шевський, лише світ чернечий чи попівський...

— А все-таки ви натягли на себе личину ченця, — сказав сіроносий. — А для ченця це дивні думки. Та й нам їх важко утямити.

— Тут і тямити нічого, — гаряче сказав я. — Обрав собі життя вільне й не утяжене світовими клопотами. Поклав на себе справжній чернечий габит, а не позірний. Бо справжній чернець — це самотній, а самотній, носить він рясу чи ні, гнила на ньому сорочка чи золотий каптан, завжди убогий духом. Він шукає найприроднішого собі місця і стану. Але він ніколи не проклинає світу і не вважає його вмістилищем бридот. Він любить той світ і все, що його творить...

— І нападає на беззахисних шинкарок, — криво всміхнувся сіроносий. — Чинить гріх срамотний і оскверняє святу й доброславну віру...

Я відчув небезпеку. Хтось до мене підступно наближався ззаду. Крутнувся шалено, але тої ж миті мене вдруге вдарено довбнею, світ переді мною померк. Мене схопили дужі руки й потягли. Здається, мене волочили сходами, бо голосно гриміли під чобітьми приступки. Я хапнув ротом повітря і знепритомнів удруге...

Простувала слідом за ними сумна невидима тінь, не людина, а її присутність. Ішла за тим, котрому мусила улягати і в чиїй подобі жити. Ченця тягли за руки й ноги — попереду процесії ступав сіроносий.

— Братіє, — сказав він голосно, — дивіться, до чого доводить людину диявол. Цей чоловік — поріддя його, і ми славно прислужимося богові, звільнивши землю од такого бридотника. Ось воно, братіє, наше призначення, і воздасться воно нам у сто крат!

Рипнули двері, і в них стала незвично поблідла шинкарка.

— Брате! — тихо зойкнула вона.

— А ти чого тут? — гаркнув на неї сіроносий, і по лицях шинкарки попливли сльози.

— Брате, — сказала вона тихо, — а може, у цьому і мій гріх?

Але сіроносий нічого не відповів. Його люди втягували нещасного ченця в чорний сутерен.

Странній спинився. Зважувався, чи ступати за ними, чи випливти з цього дивного дому і ніколи сюди не повертатися. Але незрима сила потягла його в темінь, куди вступили всі ті люди, і він беззвучно і безвидно поплив за ними...

4

Коли я опритомнів, відчув на собі погляд. Пильний і через те пронизливий. У покої було майже темно, а біля свічки, котра догоряла, сидів сіроносий. Я дивився не так на сіроносого, як на загнутий чорним півколом ґнотик, від вогника снувалася чорна нитка чаду. Я хотів звестися, але відчув, що руки й ноги мої в кайданах — мене прикували до лави. Сіроносий усміхавсь у вуса, все так само не відводячи від мене погляду. Слизький острах проповз мені поза шкірою — я був безсилий перед цим чоловіком.

Шуміло в голові, часом подзвонювало, і я раптом зрозумів, що зі мною вчинено щось несусвітне. Пильніше придивився до покою, в який потрапив, був він круглий. Стіни не мали кутків, наче потрапив я всередину величезного, перекиненого догори дном казана.

Тіло ломила глибока втома, і від того найливала на мене байдужість. Було важко дивитися на вогонь, а ще важче витримувати чорний погляд мучителя. Здається, я таки потрапив у лиху пригоду і хто зна, що мене чекає попереду. Хто зна, чи зможу вирватися я колись із цього мішка, не через жарт мене тут зачинено. Висла навдокіл густа тиша, чути було тільки зачаєне дихання сіроносого і легке потріскування свічки.

— Де це я? — спитав пошепки. — Чому мене закуто?

— Старші таємної спілки, — сухо відказав сіроносий, — визнали тебе за єретика й облудника, за глумителя святої ряси, за перелюбця й наклепника, що оббріхує святих угодників. Ми вирішили не віддавати тебе мирському суду, котрий все одно присудив би тебе до страти навіть за саме перелюбство, отож учинимо суд самі. Ти ж перебуваєш у підземеллі як ланець, — даємо тобі час, щоб покаявся.

Він звівся, і його важка, кошлата тінь упала на землю. Велика червона рука наблизилася до свічки й неквапно зачавила кволий вогник. У глухій темряві я почув, як повільно дуднять його кроки, неприродно голосно зарипіли важкі, певне, окуті залізом двері, а ще за мить мої стіни важко струснулися: двері було зі стуком зачинено.

Коли страннього уже покинуло "я" ченця Григорія, він забивсь у порожню кам’яницю, ту саму, яку надибав ще коли вперше прийшов у це місто, і цілу ніч пролежав, корчачись у муках. Не мав сну ані в одному оці, а тільки постогнував важко; коли ж не було вже снаги терпіти, з очей полилися темні сльози. Вмирали у ньому рештки єства ченця Григорія, з яким уже трохи і зжився, — були як косми холодного туману. Знову став порожній і знову мав враження, що розтікається по мешканню, а може, й по місту, яке коротко забулось у тривожному сні. Закусив зубами клапоть рядюги, яка служила йому постіллю, й думав, що не легко бути моровим страннім. Сіра нудьга заливала його, піт густо покривав тіло чи те, що залишалося з його розкиданого єства, — світ каламутнів і примеркав. Странній скреготів зубами, махав відчайно головою — пробував згадати все, що міг. Але знову пам’ятав лише бойовисько і те, як виходив з нього, а потім довгу й порожню дорогу, на якій напала на нього гроза. А ще рій мух, котрі неспинно супроводжували його, зудячи за спиною, а часом і нападаючи.

Ніколи так довго не чекав світанку, а коли той прийшов і сіро освітив стіни, раптом зрозумів: те, що прагнув жити у новій личині, було облудою. Все закінчилося тут, у цьому морі біля дзвіниці, з якої волав до світу й неба чернець Григорій. Він сам волав тоді до світу, сам смикав судомно мотуза дзвона — ось воно й прийшло, те, що прикликав. Знову лежав у порожній кам’яниці і хрипко викидав із зболілих грудей повітря. Чернець Григорій нікому не встиг оповісти ні про свої злопригоди, ні про своє каяття: мор забрав його, як забирає хвиля відв’язаний човен.

Странній покинув біля дзвіниці бездиханне тіло ченця Григорія і знову пустився блукати порожніми вулицями: мав іще надію на рух.