Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо"

Шеф хоче задати вам кілька питань. Обличчя Макх'ю спохмурніло, в очах ворухнувся ледь помітний неспокій.

— У мене все в порядку, сержанте... усі потрібні дозволи в мене є, і запевняю вас, що в цій залі ніхто в покер не грає. [31]

— Не хвилюйтеся,— сказав різко Метчі.— Наразі такі справи нас не цікавлять. Послухайте, що вам скаже мій шеф.

Артур Джеллін кашлянув і спробував, але безуспішно, посміхнутись Макх'ю. Нарешті він сказав:

— Бачте... йдеться про Філіпа Вейтона.

Почувши це прізвище, Макх'ю сіпнув щокою і сильно почервонів, що було не так легко, зважаючи на його постійний рум'янець. Він зморщив брови, підняв гнівним рухом руку і ніби збирався круто вилаятися. Проте заспокоївся і сказав (тільки в його голосі відчувалося, якого зусилля це йому коштувало):

— Питайте. Якось я вже висловлювався про Вейтона.

— Мені б хотілося знати,— почав Джеллін,— чому ви не подали на Вейтона позов до суду, щоб повернути свої гроші. Це досить дивно, тим паче що Вейтон кпить собі з вас. За два дні до одержання анонімок з погрозами він одвідав ваш заклад і публічно заявив, що не збирається повернути вам ні копійки з узятого боргу. Чому тоді при такому стані речей ви не звернулися до адвоката?

Якусь хвилю Макх'ю мовчав, і видно було, як його душить злість.

— До адвоката? — перепитав він.— У Вейтона нема ні гроша. Це чоловік скінчений, зруйнований, проспиртований алкоголем... Навіть найостанніший імпресаріо не хоче працювати з ним. Він сміявся б ще більше, якби я найняв адвоката.

— Але його дружина досить грошовита, і Джон Френзен, який позичав йому двісті тисяч франків, одержав усю цю суму від пані Вейтон.

— Я хочу грошей від нього, а не від його дружини. Я так йому й сказав, коли прийшов повернути позичку. Але він сприйняв це за образу. Почав верещати, що гроші його дружини його і що має повне право їх узяти, але після моєї заяви не дасть мені ні шеляга. "Почекайте ось, як у мене заведуться власні гроші",— додав він ущипливо.

Макх'ю скінчив. Пітнів він надто рясно як на температуру, що панувала в його барі.

— Пробачте за наполегливість, але чи вам не здається, що це пояснення може нам здатися надто дивним? Сто тисяч доларів сума серйозна навіть для вас, і такої суми та ще з неістотної, по суті, причини так легко не витрачають. Досить вам подати позов, і через три місяці ви одержали б належну суму разом з поверненням коштів на процес. Чому ви цього не робите?

— Я вже вам пояснював,— сказав з притиском Макх'ю.— Іншого приводу не існує, і мені додати до цього нема чого.— Він зробив паузу і вів далі: — По-вашому, я хочу вбити Вейтона? При бажанні ви можете цьому повірити. Присягаюся вам, що мені кортіло не раз задушити його власними руками, але я ніколи [32] не зважуся на це, оскільки мені жаль його, а крім того, мені неохота гнити потім двадцять років у в'язниці.

— Цікаво, що всі в один голос кажуть, що Вейтон не заслуговує того, щоб через нього просидіти бодай один день у тюрмі,— втрутився Метчі.— Але ж урешті-решт хтось його вб'є, і сказане вами лежить на вашій совісті.

— Лежить на моїй совісті? Може, компрометує мене? — розлютився Макх'ю.— Я ладен заявити навіть перед Господом Богом, що хотів його вбити, і можу заприсягтися, що кожен, кому Вейтон сміявся б у лице, бо ошукав його на сто тисяч доларів, почував те саме, що і я...

Піднесений голос Макх'ю заглушали звуки псевдовіденського вальсу, а в залі панував такий розгардіяш, що люди не звертали уваги на його жестикуляцію. Тим паче що жестикулювали всі.

— Ну, гаразд, гаразд,— озвався несміливо Джеллін.— Не сердьтеся на нас. Спасибі за пояснення. Звичайно, якщо виникне потреба, я одвідаю вас ще раз. Ви не візьмете це мені за зле, правда?

— Приходьте, будь ласка,— сказав Макх'ю, встаючи зі стільця.— Я завжди до ваших послуг. Проте запевняю вас: якщо ви принесете мені звістку, що цього блазня застрелили, я не плакатиму...

На цім слові він пішов, стромляючи два пальця за комір сорочки, щоб вільніше зітхнути.

Матчі подивився на Джелліна, прагнучи з'ясувати його враження, але Артур, здавалося, сидів, заслуханий у бравурні звуки музики.

— Це Гершвін,— сказав він.— Ось послухайте. Яка краса! Тільки Гершвін уміє компонувати такі твори... Та що ж, треба вертатися до дійсності. Ходімо до Генрієти Бейм.

Добратися до оселі Генрієти Бейм о такій пізній порі було неважко. Виявилося, що актриса ще не вернулася з театру і служник усе ще чекав на хазяйку.

Джелліна і Метчі ввели до холу.

Втомлений Метчі позіхав, але Джеллін, який до дев'ятої вечора спав, був відпочилий і жвавий.

Чекання минало в цілковитій тиші. Нарешті близько половини третьої почувся гуркіт мотора, і через хвилину в холі показалася жінка, загорнута з ніг до голови в чорнобурку.

Великою скромністю вона не страждала, але її задерикувате обличчя пом'якшували і злагіднювали очі. Не важко було зрозуміти, чому вона сподобалася Вейтонові.

Навіть Метчі, відпорний до жіночих чарів, завагався і виступив не дуже переконливо в ролі "руки Джелліна". Щоб почати розмову, він здобувся на коротку заяву:

— Ми з поліції. У справі Вейтона. [33]

На щастя, Генрієта Бейм, здавалося, була рада застати в домі Я товариство, вона зняла хутро і, тягнучи його по підлозі, провела я Джелліна і Метчі через короткий коридорчик до вітальні.

— Люблю розмови про Філіпа,— зітхнула вона.— Багатьом він здається злим духом, але це помилка. Якби не його дружина, яка при найменшій його пригоді впадає в істерику, Філіп був би ідеальним другом.

Генрієта ввела Джелліна і Метчі до великої кімнати і посадила їх на канапі. Поки вона відчиняла бар, Джеллін запитав:

— Я хотів би, власне, дізнатися, що сталося, коли пані Вейтон відкрила, що ви і її чоловік...

— Розумію, розумію і зараз усе вам поясню. Зрештою я пробувала вже розтлумачити це іншому співробітникові, який питав про це два дні тому.— Вона налила собі трунку і, тримаючи чарку в руці, вела далі: — Буду з вами відверта. Попереднього дня я сказала не все.

Метчі суворо наморщив брови, але Джеллін заспокійливо торкнувся його руки.

— Сказати все я боялася,— пояснила Генрієта,— щоб не зашкодити пані Вейтон. Отож одного вечора, коли Філіп і я сиділи на канапі, на якій оце сидите ви, і розмовляли собі якнайневинніше про театр, ця жінка, підкупивши, мабуть, покоївку і служника, влетіла, як бомба, до кімнати й почала лаяти Філіпа. Якусь хвилину мене це розважало, але коли я побачила, як вона виймає з сумочки револьвер і погрожує ним Філіпові, я втрутилася...

— Пані Вейтон погрожувала вбити чоловіка? — спитав Джеллін.— Пробачте мені, але я хотів би, щоб ви повторили це ще раз... тільки подумайте... Може, в руках пані Вейтон був не револьвер, а якийсь інший предмет...

Генрієта Бейм посміхнулася приязно, але дещо іронічно.

— Натяк зрозуміла. Ви сумніваєтеся в правдивості моїх слів. Але я запевняю вас, що револьвер був не бутафорний, який використовують, граючи п'єси з бандитами. То був справжній браунінг, яким можна убити людину на відстані в тридцять кроків.

— Ах! — здивувався Джеллін, прикидаючись лицеміром, проте це вийшло в нього не вельми переконливо, щоб ошукати таку жінку, як Генрієта Бейм.— Ваші слова здаються мені такими важливими, що я своїм вухам не вірю. А що ж далі?

— Як я вже сказала, я втрутилася і заявила, що не хочу допускати скандалу в своєму домі,— вела далі Генрієта.— Тоді вона голосом, сповненим гідності, відповіла, що їй дуже прикро, що вона забулася в присутності такої, як я, жінки. Наразі вона обмежиться тим, що забере Філіпа, застерігаючи за собою право [34] вжити заходів щодо мене. Я розсміялася, і на цьому інцидент закінчився. Філіпа я вже більше не бачила, бо незабаром поїхала до Англії.

Розмова на цих словах актриси, по суті, й завершилася. Було таке враження, що Джеллін не знає, що далі сказати, і цілком поринув у роздуми. Метчі удавав, що й собі задумався, але не треба було бути тонким психологом, аби помітити, що його просто хилило на сон. Генрієта Бейм підпалила скіпки, і в каміні загуготів веселий вогонь. На тлі полум'я профіль актриси здавався справді дівчачим, довгі тіні робили невинним її личко.

Нарешті Джеллін наважився задати ще одне питання.

— Даруйте мені за нескромність... Чи вважаєте, що ви були великою любов'ю Вейтона? Був би вам дуже вдячний за цілком щиру відповідь. Не поспішайте сказати одразу "так" чи "ні", щоб довести, що ви не сентиментальна. Подумайте...

Актриса слухала Джелліна, а сама дивилася у вогонь каміна. На око, зовсім байдужа. Проте відчувалося, що питання зачепило струни її душі. Через хвилину вона обернулася і поглянула просто в очі Джелліну.

— Щиро... ні. Тому я страждала. Великою любов'ю я його не була, це він був моєю... єдиним у натовпі гарних зальотників, які крутяться у гримувальнях актрис. Але я не могла нічим цьому зарадити. Така вже в нього, певне, вдача... Не вміє кохати...— Вона посміхнулася.— Уявіть собі, я вбила собі в голову, що зумію його виховати... відучу від чарки, він у мене менше куритиме і більше працюватиме...

Джеллін пильно глянув на Генрієту. В голосі її ще звучало щире зворушення, але очі не тільки втратили невинний вираз, а й стали тепер холодними і твердими.

— Це все сталося рік тому? — спитав Артур.

— Рівно рік,— відповіла Бейм з гіркотою в голосі.— Однією з причин, чому Вейтон не зміг справді мене полюбити, було те, що на момент нашого знайомства саме скінчилася його, мабуть, справді велика любов до тієї гордої, як пава, Марти Сомерсет, автора кількох п'єс.

Джеллін не звернув уваги на злосливий тон, яким вона сказала останню фразу. Він підвівся і попрощався ще раз, перепрошуючи за такий пізній візит.

— Якщо треба рятувати Філіпа, то я до послуг поліції в будь-яку пору,— сказала на прощання Генрієта.

Як тільки вони опинилися надворі, Метчі дозволив собі кілька зауважень.

— Чули? Вона не розповіла поліції історії з револьвером, бо не хотіла зашкодити пані Вейтон! Гм! Треба сказати про це капітанові Сандерові. Факт дуже важливий. Можна було б за це її арештувати. [35]

Джеллін не заперечував, але й не згодився. Ішов обіч Метчі безлюдною сонною вулицею. Хоча туман уже розсіявся, повітря все ще залишалося важке й задушливе.

— Бачте, Метчі,— озвався Артур по хвилі,— ця історія з револьвером, розказана лише під час другого допиту, мене не дивує.